Назавтра...
„ Виступа світанок із беріз - білий-білий у прозорій льолі... Лиш на зламі - намистинки сліз: Храм краси, жорстокий фатум долі”.
Рум’янолиций день грайливо ковзнув поміж беріз, ледь торкаючись трепетного галуззя, що вже починало набухати життєвими соками, притулився теплою щокою вологої прохолодної кори, заворушив тонким віттям. Оксані здалося раптом, що вона відчула, як напружилася вся цнотлива безголось, все єство білокорої красуні, пронизане щемливим відчуттям довго стримуваної жіночності, як від самого коріння з найглибших її глибин по всьому древу полився блаженний струмінь очікуваної насолоди – хвиля за хвилею, від якого брунькам стало хмільно і млосно – немов налитим жагою персам, ладним розірватися від нестерпної хіті та бажання бути спитими – аж краплини солоду виступили на бруньчатих набубнявілих лусочках . В жінки мимоволі здригнулися вії – така ніжна радість пройняла серце. Адже зимовий льодолам, подібного якому не пам’ятали навіть старожили, так покремсав дерева, що марно було сподіватися, аби вижили після нього тендітні берези – а вони таки вистояли, з надією потяглися до першого теплого проміння, як до спасіння, здатного зцілити їхні надломлені тіла і зболені душі. „Жіноче щастя у беріз- чарівні, сік гамує спрагу... Проте, чи хто відчув насправді смак болю їхніх чистих сліз? Жіноче щастя у беріз....” Оксана притулилася щокою до холодної кори – схвильована і розчулена. З дерева на неї скрапнула волога – прямо на вії. Чи то вони зволожилися від власних непрошених, нерозділених ні з ким, прихованих глибоко в душі навіть від самої себе почуттів – хтозна.
- Пробачте, вам недобре?
Оксана так замріялася, що навіть не зогляділася, звідки перед нею виникла постать немолодого сивочолого вусаня, що співчутливо дивився їй в очі, і зрозуміла, наскільки безглуздою вигляділа збоку її поведінка. І звідки він тут взявся о цій ранній порі?
- Ні-ні, не хвилюйтеся, все гаразд. Мені вже краще. – поспішила добавити.
- Можливо, я все-таки вас проведу?
Тільки тепер вона помітила, що на чоловікові був спортивний костюм сталевого кольору і небесно-голубі очі. Несподівано для самої себе в голові майнуло: „Очі – як були в нього...” – аж сама стрепенулася від такого порівняння. Поспішила відігнати недоречні думки, переключитися на інше. „Очевидно, бігав” – про себе, а вголос:
- Та ні, дякую, все гаразд. Ви, здається, поспішали у справах, пробачте, що змушені були затриматися.
- Ну що ви, які справи? Просто, я звик щоранку бігати. Тільки цього разу змінив маршрут. Як ви думаєте, можливо, це не випадково? – на жінку з-під густих брів пролився небесний усміх розумного погляду. Оксана на якусь мить поринула в його глибину, немов аж забулася, де вона, що з нею. Цей стан майнув так швидко, що не міг бути поміченим стороннім оком, проте його було досить для згадки. Вона рапто так зримо відчула їхню присутність, що мимоволі озирнулася - нікого, окрім беріз, що привітно виколисували на довгому вітті зелену ніжність. Розгублено дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Запитання видалося їй зухвалим, а вона давно відучилась відповідати, як колись – гідно і з викликом.
„Ну чого стоїш, як стовп, мовчки? Кажи вже щось” (почула всередині себе знайомий голос).
„А що говорити? Я не знаю, що в таких випадках говорять” - відповіла незримому суфлеру.
- Ну то що, можливо прогуляємося? Ранок чудовий, пташки співають. В нас є чудова нагода познайомитися. – вивів з оціпеніння незнайомець.
„Погоджуся, і він подумає, що я легковажна. Не погоджуся – піде, і я ніколи більше його не зустріну. І цих очей...” Аби приховати ніяковість, відкинула рукою непокірне рудоволосе пасмо, що розсипалося по правій щоці і лоскотало, потривожене вітром.
„Погоджуйся – підштовхувало внутрішнє „я” – це він!”
- Та ні, - мені потрібно йти... А втім – гаразд, давайте прогуляємося, - несподівано для себе самої промовила зовсім не те, що збиралася сказати.
Далі все йшло, неначе по „накатаному” сценарію. Збоку їхня романтична пара, що повільно прогулювалася алеєю скверу весняної рані, могла видатися закоханою. Сонце бризкало крізь крони промінням, і від того обличчя чоловіка і жінки поперемінно то прояснялися, то поринали в прозору тінь, то знову прояснялися, неначе підсвічені зсередини якимсь невловимим світлом. Оксана незчулася, як відступила її невпевненість. З Віктором Івановичем їй було легко й весело, як було колись давно-давно. Ота недовга прогулянка зробила неможливе: відлистала в її календарі назад літ отак десь п’ятнадцять.
- Ну все, мені потрібно йти. До побачення... – Вона тепер не боялася втонути поглядом в його озерах. Лише пальці ледь зригнулися від дотику його засмаглої міцної руки. „От коли б зараз сипнув дощ. Нам довелося б кудись ховатися, тікати”, - на мить уявила, як біжать, сміючись, рука в руці. А потім ...
- Можливо, ми продовжимо знайомство? Ну, хоча б завтра. Погоджуйтеся! Давайте повечеряємо в кав’ярні, що на розі Київської і Першотравневої. Гаразд? – не скільки запитальним, скільки ствердним тоном сказав, і на прощання добавив: - До швидкого побачення! Ну скажіть мені: так!
- Так.
„Що я роблю? Що я роблю?” – подумки повторяла одне і те ж запитання, відчуваючи спиною погляд, який ще довго її супроводжував .
- Ти робиш все правильно, і не смій відступати, – почувся знайомий голос власного „я”. – Намагаєшся знову втекти сама від себе, заховатися у свій надуманий спокій , як равлик. Тікаєш, мов дівчисько, щоб і далі оплакувати свою самотність – тобі так подобається? Зараз ти нагадуєш людину, що сидить у будинку, охопленому полум’ям, боячись вийти на вулицю, аби не підхопити простуду - тому що на вулиці гроза. ”Впізнаю тебе із тисячі, відчую тебе мікронами, вгадаю тебе до рисочки, час роз пульсую скронями. Стану твоєю радістю, буду твоєю згубою, варто тобі озватися – час не цокоче – гупає” . Ех ти... А я й справді ладна була повірити жіночій інтуїції... - Іронічний голос звучав у ній по-новому – схвильовано і трохи аж ніби-то сердито.
- „Колесом доля, колесом – поміж стежин заплутаних. Пізній любові боязно в молодість повернутися... ” – задумливо продовжила свій вірш Оксана.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204201
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.08.2010
автор: Omega