Сиджу я, мріючи на самотині.
Думки заплутались, мов муха в павутині.
І, щоб розплутати строкатий весь клубок,
Отрути треба випити повен Черемош.
Піднятися до самих аж небес,
Щоб впасти й витись, мов безпритульний пес.
Усе зустріти на життєвім цім шляху
І душу із прокляття винести ясну.
І серце, що кровицею не раз облите,
Колючим терном зранене, обшите
Вже заспокоїлось - на все життя.
І думку не стискала хвиля забуття.
1980
Я власну долю мимоволі ще підлітком
закарбувала,
Бо пам’ятаю, що тоді й сама не зрозуміла,
що я написала.
08.08.10
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204847
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.08.2010
автор: Валентина Ланевич