Я дочуваюся
як догнивають у прілих підвалах
твого цегляного, забитого дошками серця
торік ще тверді і квітнево-смарагдові яблука
з едемського саду
з едемського року
едемською-торішньою зібрані Євою
торішнім надкушені змієм,
таким же смарагдовим – аж до оскоми,
надкушені злегка -
настільки, що Єва і не зауважила -
самими губами, холодними ніби вода,
що скапує нині зі стелі на тліючі рештки,
які після змія ти погидував куштувати…
Ти вирішив, що дочекаєш нового врожаю
І нової, свіжої, більше уважної Єви…
І зараз я чую, як темні зацвілі підвали
вбирають долівками перебродиле торіччя
і як в перепаленій сонцем гущаві очей
цнотливі плоди наливаються топленим літом…
І я відчуваю нові, боязливі долоні,
що тягнуться горі – до яблук, лисніючих світлом
дозрілої, вже цьогорічної правди.
Чиї це долоні?
Не чую – вони не твої
і певно навряд чи якогось невситного змія….
І я , я боюсь опустити свій погляд,
боюсь подивитись на руки –
а раптом вони… раптом дійсно долоні - мої...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205087
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.08.2010
автор: Tara Maa