Дванадцять старих дерев’яних щаблів
Підносять мене у реальність не з снів,
А в світ із терпкості моїх меланхолій
Порепаних від старості дитячих мрій
Де соком горіха просякли долоні,
Де пси безкінечно виють на повню
На цьому подвір’ї незмінно я боса
Танцюю щаслива у вранішніх росах
Під тінню гілляччя читала казки,
Робила акварелями перші мазки
Та гойдалась в ритми з падінням зірок
Туди… ще один мій невпевнений крок
На губах молоко розливалось теплом
Й медове мовчання, нашептане сном
Ген туди… горизонти навіки розтануть
І гріхи не мої... я дитиною стану
Вишневим соком замість власної крові
Напишу небесам я зізнання в любові
І осінніми квітами застелю його плечі
Підійду до води…тут є місце для втечі
Опускаю долоні в реальність прозору,
Забуваю слова… усю мову раптово
Залишу десь в зіницях розширених
Дрібку щастя, що з спогадів вирине
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208044
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.08.2010
автор: neverknowsbest