Восени твої крила здаються червоними.
Ніжне сонце вкриває вже їх не цілком.
Ти простуєш щодня одинокими сходами,
щоб зігрітись небесного рому ковтком.
Ти не бачиш під деревом чорного попелу,
затискаєш в руках пожовтілий листок.
Твої крила не вміють кохатись із холодом,
тому жмеш без упину на часу курок.
Завтра зникнеш назавжди. Навіть без подиху.
Навіть сліду малого не лишиш. Навік...
Ти лиш тінь від щасливого літнього погляду...
Не людина... не жінка... і не чоловік...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209611
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.09.2010
автор: Easy rain