Коли нарешті помреш? Прошу, не рви найтонших ніжних струн. Облиш мої рани солені.Ну коли врешті залишиш мої думи? Йди, благаю з моїх мрій, чуєш? Вони тільки мої. Знову сни крадеш...Чому мовчиш терпкими спогадами? Не дозволяєш стерти, забути, замкнути, втопити чи краще вбити... сама цього не хочу... якесь шаленство... Це так солодко і зворушливо живе і пускає глибше і глибше коріння... Це божевілля... замкнуте коло... жену тебе і знову кличу, проклинаю і бажаю щастя, рятуюсь та тону, відпускаю, а за мить повертаю.
Ти й сам не йдеш. Молю! Іди, біжи, тікай й не озирайся, бо гірше буде! НЕ ВЕРТАЙСЯ!!! Я промовчу і не скажу прощай. Ти просто поховай заживо все... Так! Стерплю, прощу і помолюся Богу. Забуду мабуть в іншому житті. Лиш тільки будь щасливим, десь там далеко де нема мене. О так, тої мене вже не існує. А частинка мого щастя хай завжди буде з тобою. Просто так тебе відпустити не змогла...забракло сил.. і надто мало духу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211720
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2010
автор: та що танцює з вітром