Простягаєш до мене душу? Та вона й так до мене лине -
Крізь пустелі світів облудних, крізь холодне світіння зір.
І щомиті ця рідність дужча і зростає вона невпинно,
Це подібне на справжнє чудо, хочеш вір в це, а хочеш - не вір.
Простягаєш до мене крила? Я тепло їх давно відчуваю
На розхрещенні зим і весен, у холодних обіймах снів.
Моїм крилам теж треба сили, щоб у небо літать безкрає,
Простягни мені душу - й скресне лід зневіри, що жив у мені!
Я над прірвою знов зависла, зроблю крок - і усе скінчиться,
Або, може, злечу у небо, потону в нім чи розіб'юсь...
І ти знаєш, що я ненавмисно зазираю до віч блискавицям,
Я не хочу піти насправді - тільки спробувать силу свою.
Простягни мені свою душу, простягни мені свої крила!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214164
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.10.2010
автор: валькірія