Ніч тихо мина повз віконної брами
Я х́очу до скла притулитись губами
Я подихом хочу своїм розтопити
Дзвінкої зими діамантові квіти
Долонями с́ебе не можу зігріти
І пальці тремтять, мов загублені діти
Оточений ворогом в теплій оселі
Потрапив в полон крижаної пустелі
Розчинений простір в зворотньому часі
Пропорцію сил зосереджено в масі
Всебічні фотони отримують вектор
Не з тих кольорів розкладається спектр
Вирують назовні злиття й поглинання
Полює байдужість на щирі зізнання
Останній квант світла, зникаючий стрімко
Закоханий в темряву ніжно, як в жінку
Знов пусто у пляшці, так само на серці
А місяць співа своїх ламаних терцій
Вист́ужених віршів несе хуртовини
Прощає гріховним, карає невинних
В відкритих очах, наче кригою вмитих
Залишаться мрії, що зірками вбито
В душі, снігом вкритій від зайвих обставин
Знайдуть лише крихти колишніх цікавин
Зима мої смертні гріхи — ...шостий, сьомий
Злічила була, зберегла, та й по всьому
Та внутрішній голос, сирітка-блаженний
Нагадує — Бог береже навіжених.
© Жовтень 2010.́́́́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214597
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.10.2010
автор: Дмитро Барзілович