Про шкоду безсоння

Ранок  в  холодному  ліжку,  наодинці  з  собою  -  ось  вона,  мрія  кожного  ідiота.  Лесь  же  не  вважав  себе  таким…

Сни…  Він  цінував  їх,  пишався  ними  в  глибині  своєї  мерзенної  (чи  то  високої)  душі.  Суміш  образів,  предметів,  духів,  душ,  вітрів,  сліз,  сонця,  пекла,  раю…  Лесь  ледь  не  жив  тим.  Втім…  Чому  “ледь”?  (рядок  закреслений)

Часом  в  снах  до  нього  приходили  хвойди.  Вони  розповідали  йому  про  любов  (не  секс  і  не  кохання,  а  саме  любов!).  Тиху,  рідну,  щиру,  часто  платонічну.  Вони  знали  про  неї  більше,  ніж  будь  хто,  і  хоча  вдавали,  що  розповідали  казки,  в  глибині  своєї  душі  вірило  в  неї  більше,  ніж  будь-хто  з  смертних.  Ох  вже  ті  жриці  кохання!  Деякі  зявлялися  до  нього  в  давньогрецьких  туніках,  деякі  -  в  “калготках  коко  шанель”  зразка  валютих  шльондр  90-их.  Вони  віддавали  Лесю  частину  своєї  душі,  і  ніхто,  крім  спільноти  не  вважав  то  хоч  трохи  сороміцьким.

Інколи  гостями  в  його  ліжку  були  давні  воїни  -  люди,  гноми,  заковані  в  тяжку  броню  вікінги,  берсерки  в  шкурах  ведмедів,  що  закривала  навдивовиж  мало  плоті,  а  також  прості  боягузи  з  Великої  вітчизняної  війни.  Вони  говорили  з  ним  про  тленність  сущого,  мізерність  життя  та  страх,  що  став  чи  не  улюбленнішою  темою  їх  злягань.  Вони  знали  про  нього  більше,  ніж  будь-хто  з  живих,  та  й  мертвих.  Деякі  примудрялися  розкошувати  ним,  деякі  -  сковувати  його,  як  своє  тіло.  З  тими  вояками  було  цікаво,  але  тяжко  й  чомусь  мулько.

Часом  до  снів  приходила  Дзвінка.  Можливо,  правильний  ліричний  герой  боявся  б  тих  снів,  проганяв  би  їх  від  себе,  та  Лесь  вважав  ті  сни  найкращим,  що  мав.  (Мав?  Дуpня.  Він  навіть  тим  не  міг  вправляти,  та  що  він  взагалі  значить  в  цьому  житті?  Кілька  людей  з  приязним  ставленням,  кілька  рідних,  навала  знайомих,  Дзвінка…  Та  й  все,  певно.  Речі  -  засіб  до  виживання)  Коли  приходив  ранок,  він  прокидався  з  посмішкою  на  обличчі.  І  вона  могла  скільки  завгодно  псувати  свій  образ  -  Лесь  знав,  хто  вона  і  навіщо  вона  йому.  І  най  живе  Надія,  та  п’яна  в  дyпель  і  виграна  любими  пролетаріями  куди  завгодно  Надюха,  що  нині  спить  після  своїх  запівнічних  пригод  на  сіновалі…  Най  вона  ніколи  не  впаде,  і  прихід  ранку  відтягнеться  щонайдалі,  а  разом  з  ним  -  і  розуміння  свого  становища,  життя,  своєї  скрути  (чи  може  щастя?  залежить  від  кількості  випитого).  Най  вона  живе,  бо  її  життя  з  Лесем  переплітаються  й  зростаються  в  єдину  гілку  плющу.  Можливо,  вона  прямує  до  землі,  донизу.  Певно,  так  і  є,  проте  це  їх  справа.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215134
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 09.10.2010
автор: Akademik