Бідолашна, ти знаєш про щастя?!
Що то є, покарбоване в зрадах життя?
Та не має на тебе і злості вже, власне,
Непотрібне твоє неземне каяття.
Як до неба звертаєш! Якби ж так раніше,
Відвести від себе`, та коханих біду?
Що зосталось від неї, то вже твоє лише,
Тож вари, як ся маєш, оту лободу…
Чоловік – не валіза, і вже не людина,
Як на мене, таке собі, дещо – ніщо.
Покохавши, не зможу не бути єдина,
На що, всі ті картання? Навіщо? Нащо?
То – потворне та лячне, не мо`я то доля,
В розтаваннях та зустрічах міряти шлях,
Так вже сталось - спіткалася вільною воля,
Та загубленим щастям заграла в очах.
То іди собі з Богом, він ближчий пропащим,
Вибачає та зцілює, ген, за межу!
Хоча, віриш, мені набагато вже краще,
Дивовижні ті ліки, будь що, збережу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217372
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.10.2010
автор: Это_я_Алечка