Якщо загине один з пари, то другий відлітає в пустелю,
сідає на сухе дерево й оплакує своє подружжя
і більше не поєднується ні з ким іншим ніколи.
Він був деркачем. Але не те, що зі зламаними, а з потрощеними, знищеними, зґвалтованими крилами. Його вікно було зачинене для всіх. .. а вона змогла протиснутися крізь маленьку шпарину і врятувати його.
Так, урятувала: неочікувано – нахабно, потрібно – наганяючи тривогу, мило – блискавкою вриваючись у його життя.
Одна ніч. Єдина. Вічна. Рятівна. Кохана. Пам’ятна.
Поламані крила. Боляче, бо потрощили й зламали ті, кого любив.
Батьки, котрі, окрім польоту, нічого не бачили і не чули. Головне – щоб ти досконало літав, а все інше дурниці.
І та, котра бачила і чула все і всіх, окрім нього. Він так і залишився таємницею, у яку вона і не намагалася проникнути.
Ще друзі. Ох, друзі… для того, щоб разом політати. Чому дружба – це подушка, носовичок? Невже лише для того він був, щоб переповісти-повідати про свої невдачі-негаразди? Ось, здається, ідилія, взаєморозуміння. Те, що називається «душа в душу», а потім розумієш, що подивився ти на світ очима сентименталіста, а насправді все навколо – травестія.
Іще брат. А це ще той птах високого польоту, котрому не дуже зрозумілі почуття «душа», «почуття», «страждання»…
Ось так він і жив, відмежовуючись від світу, згораючи-зловживаючи вогняною водою, і топив у ній усе, що ще в ньому було живим. Ну, звичайно, даремно. Бо не втопиш те, що вище за тебе. Залишився один. Сам. Утратив віру, сенс, любов, чутливість, чуттєвість, життєрадісність (якщо вона колись була). Зрештою, перетворився на популярний оксиморон – живий мрець. Хоча ні – труп, що існує.
Зачинивши своє вікно, він спостерігав, як за рамою біжить життя, де немає місця йому.
Випивав – запивав – допивав – перепивав життя.
Утративши все, він раптом заціпенів. Потім відчув, як відчайдушно бігають мурахи тілом, а далі – запаморочення, ейфорія, крик щастя зсередини, хвиля ніжності. І це все відчув ще секунду тому нечутливий. Він ожив.
Ніжно-нахабно влетівши непроханою гостею, вона стала тим маяком, котрий часто рятує мореплавців від погибелі.
Одна ніч… о, та ніч… За яку він змінився, здобув відчуття, почуття, почав посміхатися, вірити, молитися, кохав, знайшов єдине.
Ожив! Це була їхня ніч.
Вона не назвала свого імені. Просто попросила називати її streptopelia. Почавши із повітряних жартів, непомітно перейшла до запитань:
- Якого кольору ТВОЄ небо?
- Ким би ти хотів бути, якби не був птахом?
- Чи хотів би ти не вміти літати?
- Ти довго хворієш?
…
Це був легкий удар?. Уже нікому давно він не був цікавий. Його проблеми належали йому, ні з ким було їх розділити.
І нарешті він не сам. Ні, він не був один ніколи – завжди з темними дірами у середині. А тепер є й вона [є?].
Streptopelia… ніжно нашепотіла життєствердні і життєдайні ідеї, навіяла хвилю любові до світу і вкрила нею його, розпустила закритий пуп’янок оптимізму, розтопила лід, під яким ховалася вже давно небачена ніким посмішка.
Змінила. Перевернула. Убила смуток. Перевернула радість.
Але чому вона? Уже десятки, сотні проходили біля нього і лише вона проникнула крізь вікно – відмежувалася від світу.
Вона – лише мить. Це не як у Кобилянської: «Те, що люблю, люблю вже навіки». Це лише мить. Для неї. А для нього? Можливо, й навіки.
Ось поглянь - небо. Але воно не блакитне (і тим більше не чорне), а замріяне.
І ти подивись на нього – і мрій, і люби, і твори.
І, дивлячись на сонечко, посміхнись, а не хмурся.
І лети сьогодні у вирій, якщо відчуваєш, що це тобі потрібно, а не завтра, бо тоді відлітають усі.
Люби всіх, шукаючи у кожному прекрасне.
Не бійся кохати ту, котру не дозволяють стереотипи(трафарети).
Вір і надійся, коли мости спалені.
Посміхайся сам до себе лише тому, що ти так хочеш.
Чи купайся уночі.
Не бійся отак взяти раптово і побігти, якщо ти цього хочеш. Побігти, не задумуючись ні про що.
Не бійся літати швидко, під дощем, у грозу чи в будь-який інший час, у який ти захочеш це зробити.
Сміливо посміхайся і співай тому, хто, на твою думку, цього заслуговує.
Живи серцем! Живи з середини! Не бійся жити!
Кожне сказане нею слова вкарбувалося у його пам’яті, мов клеймо. Все це було сказано з такою наївністю і щирістю, що не можна було не закохатися у цю міні-лекцію з життєзнавства. І він закохався, він повірив, ожив. Завдяки їй.
Наче нові відкрилися перед ним у інший раніше небачений світ. Він почав вірити. Відчинив своє вікно і закричав: «Люблю». І байдуже, що всі витріщалися на нього і вже поставили діагноз «шизофренія». Він просто робив те, що сором’язливо шепотіла підсвідомість. Жив серцем.
А вона? Його streptopelia полетіла далі лікувати хворих від життя. Приводити до тями.
Він був її зупинкою, що потребувала ремонту.
Ніжно-рожевою туманною димкою залишалася вона у його пам’яті. Назавжди. Ніколи вже не забув її.
Його рятівниця.
Полетіла.
Вона ж горлиця. А горлиці – однолюби.
«Те, що люблю, люблю вже навіки»
ІІ
Так іноді час від часу рятувала згнилі душі. Рідко. Але таки де-не-де трапляються потрощені очі, які не хочуть жити, а просто існують. Вона вмить бачила ті дзеркала внутрішнього Содому і Гоморри. Отримувала задоволення, витягуючи із Тартару янголів, що заблукали.
А сама? Вона давно відмерла, стала чужою для цього світу. Колись була найщасливішою, а двічі так не буває. Знала, відчувала, що більше ніколи ні з ким не зможе так забувати про все, захлинаючись щастям. Тільки з ним…
А його немає і більше ніколи не буде. Він пішов у невідомість. У реальність. А звідти не повертаються, бо вона – безсердечна вбивця кохання.
Не піддавайтесь ніколи дійсності! Вона забере останнє, перетворивши вас на ще один стереотип. Не довіряйте їй! Вона насміхається з мрій, щирості, неповторності. Бо реальність звичайна… Як сіль у морі чи гіркота перцю.
Усі мрії, вірування, світлі почування зруйновані враз, як так і недобудований Вавилон. Коли Він поцілувався із іншою – з панянкою Реальністю. І Його не стало… Назавжди.
Вона знала, що не зможе ще колись комусь отак належати до кінця. Тому почала просто інакше бачити образи, пропоновані світом. Любила пустелю – подалі від людей, птахів. І закохалася в життя. Так, ніколи настільки не любила світ, як тепер, - кожну травинку, росу на ній, усі до останньої крапельки дощу, людей, хоча й боялася їх (чи болю втрати?).
Ця вселюбов переповнювала, виливалася з неї гучним струмочком, тому наша streptopelia ділилася нею з усіма. Іноді когось рятувала, а декого змінювала.
А Його ж любила вічно – усе своє пташине життя.
Вона ж горлиця, а вони однолюби!
«Те, що люблю, люблю вже навіки».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217511
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.10.2010
автор: Діана Буцко