Місяць вповні. Туман. Безнадійно засніжений шлях.
Обрис липи старої, графічно наведений світлом.
Вата тиші у вухах, тьмяна поволока в очах,
Розуміння своєї мізерності вкрай непохитне.
Крок за кроком, крізь силу, крізь власну нездатність до дій,
Попри вперту зневіру, зневажливість і безталанність
Усвідомити серцем, що світ не такий вже й лихий,
Якщо ти... якщо я... разом − ми. І це істинна данність.
І прийняти душею дорогу, якою ідеш,
Ну, а розум − нехай собі там щось логічно доводить...
Важко жити?.. Напруга і опір?.. Авжеж,
Тренування не з легких, смертельне бува, вряди-годи.
Ціну досвіду − знаєм, то рани років і розлук,
Елементами неоціненних мотивів − не втішиш.
Ліхтарі, звісно, темряву знищать, та тільки навкруг...
Для світанку − замало. Шукаємо щось важливіше,
Але вкотре знаходим примари в тумані й снігах.
Оминувши оману конкретики марних реалій,
Як не схибити вкотре, дійти, не упасти навзнак?..
Ось же двері... І світло − мов сонце, і ти...
справжній...
сталий...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218074
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.10.2010
автор: Лариса Іллюк