Ви хочете то вірте, може, й ні,
Але приснивсь Тарас мені.
Дідусь Шевченко наш крилатий,
Почав мене про все питати.
Як Україна? Як живем?
По стежці правдою ідем?
Чи щось у світі та змінилось?
Чи є в людини Божа милість?
А що я маю говорить?
Стою руками лиш гойдаю.
А серце, серце так болить,
Додолу голову склоняю.
Тарасе мій, поете сизокрилий!
Моя душа тобою лиш жива.
Твоя онукая, Дідусе милий,
А мати – Україна молода.
Тебе всі знають, всі тебе шанують,
Та все ж надії так і не збулись.
Бо люди в світі правдою торгують,
В думках народи миром не зійшлись.
Твоїми віршами, поемами живемо,
Тебе, Шевченку, кличемо з небес.
У віршах душу до небес проллємо,
Щоб наділив ти силою і нас.
Тарасе, твої вірші – то перлини,
Твої поеми – то жоржини,
Талант у тебе – то кришталь,
Ще не засвоєний, нажаль.
Ми покоління нашої країни,
Ми є онуки серця Дідуся,
Ми любимо й шануємо калину,
Доносим мрії в світ митця.
Тоді благав мене Шевченко,
Нам Україну сохранить.
Казав «Лілею» й «Катерину»
У світ приносить і любить.
За нас я твердо відповіла,
Що Україна – це земля.
Де все відверто, все щасливо,
Де квітне мова золота.
Тарас мене тричі рукою
Перехрестив – благословив.
Просив не проливать рікою
Даремні сльози за віки.
Я усміхнулась, поклонилась,
Видіння дивне зникло згодом.
Отак розмова закінчилась
З Пророком нашого народу.
весна 2004 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218575
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.10.2010
автор: Марина Яковишена