Я їй не вірю, це сама зима
Сплітає щось для нас незрозуміле,
Прошу тебе, якщо ти ще сама
Створи собі що несказанно світле.
Ти не чекай, що осінь промине,
Вона руда, яскрава, вічна, ніжна,
Цей листопад - це втілення тебе,
А інше... хай іще занадто свіже.
Я не прошу змінити колір снів,
Твої слова незмінно надважливі,
Потонуть хмари поміж сірих днів
І виллються у теплій літній зливі.
Ти відкриватимеш вікно тому дощу,
Ти подаруєш нашим душам квіти,
Мовчу завжди, нічого не прошу,
Я просто знаю, просто маєш жити!
Осінній листопад, нестримний вальс,
Твоїх очей незібраних зізнання,
В його руках твоє чарівне "так"
Руде і невимовнеє кохання...
Я їй не вірю, ти - моє життя,
Ти наче сонце світиш поміж ночі,
Мовчи, мовчи прошу! Бо ти - десь я...
І я інакшого для нас тепер не хочу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220547
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.11.2010
автор: Lenchikk_n