Знову Орися кричить.
Знову щось б`є об підлогу.
Як та собака ричить,
Взяла Миколу в облогу.
Я тихо сиджу і дивлюся
За що ображає так тата?
Ще тихше у серці молюсь
Дай Боже такого не знати.
Ось так присвятити життя
Віддати усе тій дитині,
Робити у поті лиця,
Щоб в старості плакати?Нині
Понурив обличчя старий.
І тихо мовчить і все слухає.
Згадав, як колись ще малий
Летів за батьками щодуху.
Шукав їх на мінному полі,
У ворога в лоні шукав.
Благав на колінах у Долі,
Щоб Бог їх не забирав.
Ось так все життя на колінах
Просив завжди він за всіх,
Просив, щоб померти в тих стінах
Де матері чується сміх.
Не хоче дочка, щоб він жив тут.
Бо, бач, він їй заваджа,
Кричить та погрожує: "в суд".
В старого вмирає душа.
Поглянув на руки Микола
Скотилась засохла сльоза...
Поглянув на стіни довкола...
Загримала в небі гроза...
Загримала й тихо так стало
Закрилися очі його.
"Мій любий синочку..." "Мамо"...
Покликала сина свого.
Орися кричить і не знає
Лиш Доля чує її.
Кричить і все закладає
Наставу дітям своїм.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221495
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2010
автор: Ярина Яра