Велике місто. Нове місто. Воно – твій притулок. Нічні вогні, рух машин, люди – все йде своїм ходом. Ніхто на тебе не звертає уваги. Я йду, покурюючи сигарету, тримаючи руки в кишенях – початок квітня видався холодним. Погода саме для мене. Не люблю високої температури. Від жари плавляться мізки, а я люблю все тримати під контролем.
Запах міста. Він повертає мене туди, у той час коли я, молодий тоді ще студент приїхав сюди, щоб завоювати його. Це було безглуздо. Я це зрозумів. Завоювати, повністю собі підкорити – ні, це неможливо. По дорозі в нікуди, я зайшов в бар, щоб попити пива. Сів біля барної стійки. Закурив чергову сигарету. Чорт, вже остання.
- І ще пачку Мальборо! – звернувся я до бармена.
Чорт. Біля мене підсідає красива молодиця і заказує стакан білого сухого вина. Невже все знову?
- Вибачте, не буде вогню? – звернулася вона до мене.
Я чекав цього, і через секунду вона вже курила довгу, тонку сигарету.
- Ми раніше не зустрічалися? – запитала вона і поглянула на мене, зробивши попередньо ковток вина. – Ви мені когось нагадуєте.
Спочатку я хотів промовчати, але відповів:
- Я завжди здаюся знайомим. – і додав, – ви недавно в місті. Правда?
- Так. Але... але як ви здогадалися, що я не тутешня?
- Я настільки старий, що став з цим містом одне ціле. Я відчуваю новизну.
- Ви старий? Не смішіть. Що ви хочете цим сказати? – вона зробила черговий ковток вина і здивовано поглянула на мене.
- Нічого особливого. Велике місто з часом перетворює людей, які живуть в ньому. – я спокійно говорив, допиваючи пиво.
- Вас перетворило? – вона зробила ще ковток вина і усміхнулася.
- В деякій мірі. – відповів я автоматично.
Я хотів перегнати розмову у своє русло, тому сказав:
- Може перейдемо на ти?
Вона допила вино і відповіла:
- Давай. Я Мері. А хто ти, старожил?
- Це не має значення. Сьогодні прекрасна нічка. Прогуляємося? – я встав зі стільця.
Вона не заперечувала. Ми йшли разом вулицями старого міста.
- Зайдемо до мене? – обійнявши її за талію, сказав я.
Через годину я мовчки лежав на ліжку, докурюючи цигарку і вивчав тріщини на своїй стелі. Я поглянув на неї. Вона спала. Я потушив цигарку, прикрив її голі плечі ковдрою і встав з ліжка. Накинувши на себе халат, я знову закурив. Підійшов до бару, витягнув з нього пляшку віскі і налив собі у стакан. Сівши на стілець, зробив ковток. Ненавиджу цей напій. Ненавиджу свою квартиру, свою машину і це місто. Воно прокляте, але я це зрозумів надто пізно. Зараз нічого не можна змінити, її не повернути. Я все розумів. У всьому винен я, тільки я. Але чому, чому все так виходить? Зі всього найгіршого стається саме найгірше. Клятий закон Мерфі. Що мене тоді стримувало? Я знав, що колись пожалкую про недороблену справу. Немає нічого гіршого незакінчених справ. Ковток за ковтком, стакан за стаканом, я допив майже всю пляшку.
З мене хватить. Потрібно покласти цьому край. Я відкрив шафу, вибрав найкращий костюм. Вже одягнений я відкрив нижню шухляду комода, витряхнув звідти весь непотріб, вийняв дно і дістав зі схованки старенький кольт. Перевірив обойму, взяв ключі від свого старенького Б’юіка та вийшов на вулицю.
Місячне сяйво ясно освітлювало вулицю, роблячи і без того сірий світ ще сірішим. Завівши мотор, я поїхав за місто. Звернувши з дороги, я зупинився тільки перед прірвою. Витягнув з бардачка зошит і ручку, почав писати записку. Написавши її, я залишив її на сидінні та вийшов з машини. Витягнув свій кольт – у ньому був лише один патрон, який призначався для нього. Але я добрий. Я залишив йому життя, і навіть дещо більше. Можливо він мені подякував, сучий син. Це його справи. Кожен відповідає за себе, я за себе не зміг... Приставивши дуло до своєї скроні, я останній раз подивився на нічні вогні міста... Бах!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222171
Рубрика: Нарис
дата надходження 14.11.2010
автор: Віктор Карено