Ніч. На небі яскраво світить місяць. Я прогулювався по нічному місту, трохи п’яний від випитої горілки та пива. Вже пізно, всі клуби зачинені і вулицю освітлювали тільки місячне сяйво та жовте світло ще не розбитих ліхтарів. Стук моїх кроків по бруківці розривав навколишню тишу.
Я непоспіхом йшов до озера. Навіть зараз, після стількох років воно залишалося окрасою міста. Спускаючись сходами вниз я бачу прекрасну картину – місяць відзеркалювався у воді, утворюючи довге, подібне на стежку, пасмо світла. Місячна доріжка мрій. Шкода, що туди не можна ступити.
Я йшов вздовж берега, у пошуках невеликої пам’ятки про минуле. Десь тут вона є... Знайшов. На старому дереві вирізано: “Саша + Рита = ♥”. Напис залишився, а ми? Я витягнув цигарку і, сівши на лавку, закурив. Пригадую той день...
Четвер. Останній екзамен зимової сесії на другому курсі. Хтось його вчив, хтось за нього платив, а я нічого не робив, тільки бігав взад-вперед перед дверима аудиторії. Двері відчинилися, вийшов Вован.
- Ну, скільки? – всі підбігли до нього зацікавлено.
- П’ять. Є повишена. – без зайвої скромності відповів той.
Та ну його. Я зайшов. Через півгодини вийшов з четвіркою у заліковці.
- Ну, здав? – підбігли всі до мене.
- Ага. Чотири.
- О, йдем святкувати!
- Та ні, я додому.
Попрощавшись з усіма я вийшов на двір. Холодно трохи. І сніжок падає. Зима нарешті прийшла. Цигарка в зуби – і бігом у гуртожиток. Забравши звідти свої речі, які поміщалися в невеличкому чемодані, я почимчикував на вокзал – половина третьої відправлявся мій поїзд. На платформі народу багато – всі напередодні різдв’яних свят хочуть потрапити додому, до близьких. Провівши поглядом людей на платформі я помітив одну особу. З вигляду студентка. Познайомитися би. А що заважає?
- Вибачте, ви на 14.30? – тупішого нічого не міг придумати. Тільки тепер, підійшовши ближче, я побачив її красиві чорні очі. Вони поглянули на мене здивовано і з деяким острахом.
- Так, а що? – відповіла вона.
- Я... ну... – моя валіза вирвалася з рук і, розкрившись, впала на землю.
Я поспіхом став збирати речі. Вона розсміялася.
- Давай я допоможу.
- Ага. Діякую – впакувавши все назад, я закрив замок.
- Будьласка. Я Рита. – вона протягнула мені свою руку.
- Саша. – от і познайомились.
Виявилося, що ми їдемо в одному купе. Цікавий збіг, правда? Але тоді я про це не думав. Я думав тільки про неї, я повність нею захопився. Це було кохання з першого погляду.
Всю дорогу ми розмовляли. Вона розповіла про себе, що вчиться на факультеті журналістики теж на другому курсі. Я розказував різні смішні історії. Вона сміялася. Все чудово. Зупинка за зупинкою, все йшло до логічного завершення.
- Саша, я тут виходжу. – вона витягнула зі своєї валізи зошит та ручку. Вирвала сторінку та записала на ній цифри. – Це мій телефон.
Швидко поставивши все назад у валізу, вона вийшла з купе. Я сидів трохи приголомшений – все так швидко. Треба щось робити... Поїзд почав рушати... Я побіг до виходу і вже біля дверей вагону побачив її на пероні. Вона чекала... Побачивши мене, вона посміхнулася.
- Я подзвоню, обов’язково. Я подзвоню!!! – шум поїзда приглушував мої слова. Мене штовхав назад у вагон провідник. – Я подзвоню...
І я подзвонив. Ми говорили. Потім зустрілися. Минали дні, почалася наука. Потім я переїхав у місто, і вона теж. Одного літнього вечора ми прогулювалися біля озера.
- Тут так красиво. Люблю це місце... – сказала вона, дивлячись на красивий захід сонця.
- Я теж. Давай ми тут залишимося назавжди? – сказав загадково я.
- Як, ти що?
Я стрибнув на залізну огорожу біля якогось дерва і, витягнувши свою фінку, нашкрябав на ньому напис “Саша + Рита = ♥”.
- Усе, справу зроблено... – я зістрибнув на землю і обійняв її.
- Тепер точно. – вона посміхнулася і поцілувала мене.
Все було прекрасно і казково до одного прикрого випадку. Мене збудив телефонний дзвінок. Хто так рано?
- Алло. – сонним голосом сказав я.
- Саша, привіт. – я впізнав її голос. Він неспокійний – щось трапилось. – Це Рита. Треба зустрітися. Давай хвилин через 15, кафе...
- Що трапилось? – спитав її вже на місці.
- Мої батьки переїжджають в Німеччину. Я їду з ними... – вона мало не плакала.
Від її слів я проснувся повністю.
- Як? Коли? Чому? – я нічого не розумів.
- Напевне, ми більше ніколи не побачимось... – вона зовсім не стримувала себе, сльози текли рікою. Я подав їй хустинку. Завтра... на вокзалі... 14.30... – вона ще дужче заплакала. – Ми їдемо в Київ. Звідти літаком... – вона більше не могла говорити.
Я не міг спокійно на неї дивитися. Ще ніколи не бачив її такою... Щось не так, вона не договорює чогось...
- Все буде добре, не переймайся. – обійнявши її сказав я.
- Не буде! – вона вирвалася з моїх обіймів і вибігла на вулицю.
- Рита, почекай! Рита!.. – я вибіг за нею, але... Її і слід простиг...
Я дзвонив до неї. На дзвінки не відповідає. Що далі? Я побіг у її гуртожиток. Там сказали, що вона вже тиждень не з’являлася. Чортівня якась!
Наступного дня вже о 12.00 я чекав на пероні. Не було нікого. “Нічого, - заспокоював я себе. – ще є час...” Але і через три години я не побачив її. Дзвонити – марно, шукати – взагалі поготів. Кінець!
Я йшов п’яний та розлючений по вулиці та курив. Все пішло наперекосяк. Наступного місяця мене відрахували через невідвідування занять в інституті, додому вертатися було неохота, і я залишився в місті. Пішов на роботу вантажником, і жив разом з іншими робочими у гуртожитку. Так минали роки...
І от я зараз тут – сиджу на лавці біля красивого озера і докурюю чергову цигарку. Незрозумілий кінець стосунків получився. Де вона зараз, з ким? Невідомо. Чую якийсь сміх. Озираюся – йде молода пара.
- Хочеш ми себе увіковічимо? – сказав хлопець.
- Це як? – запитала вона.
- Просто. – він вискочив на залізну огорожу прямо навпроти мене. – Зараз напишу. Ой, тут зайнято – він розсміявся. – Треба знайти якесь інше деревце. – і зістрибнув назад.
- Нічого, їх тут багато. – засміялася вона.
Я дивився їм у слід. Історія ніколи не повторить поганого. Правда?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222427
Рубрика: Нарис
дата надходження 15.11.2010
автор: Віктор Карено