Коли Я прокинулась, то точно пам’ятала – мені наснився Ти. Я відкрила вікно. Усі у вагоні й на вулиці спали. Світало. Потяг чекав на станції. Сонце сходило й світлом вбивало світи.
Я застелила постіль, вдягнула свій чорний плащ і вийшла на вулицю. У калюжах втопилося небо і ранковим промінням сонце різало очі. Але раптом стало так сіро і вогко. Бурштинові краплі покотилися моїм обличчям. ніби сонце зіржавіло і дощ його обмив. Це все було так. Як ніби на грані реальності.
Потім я згадала, що мені просто наснився Ти – це багато чого пояснювало і ставило на своє місце.
Я вийшла з вокзалу. Холодного осіннього дощу вже не було. Натомість переді мною був захід сонця як у саванні. Я ніколи там не була, але щось та підказувало мені, що він має бути саме таким. Крім мене, білих людей на вулиці не було. На перехресті двох вулиць у танці зустрілись африканські боги, щось співали, чи може викрикували. Але через декілька секунд зникли й вони, як той дощ.
Під стінами великого торгового центру, їх часто будують біля вокзалів, юрбилися тіні. Я вирішила підійти туди, щоб уважніше роздивитися. Там сидів кольору кави шаман, що шепотів щось й шалено хлебтав своє зілля. Не звернувши жодної уваги на мене, він дістав звідкілясь ляльку вуду із твоїм обличчям і довгими цвяхами почав прибивати її до стін будівлі своїм шаманським жезлом. І раптом так загорлав, ніби з усієї сили замість ляльки з твоїм обличчям прибив собі пальці. Зрозумівши, що прибив себе навічно, або ж просто від болю, заверещав ще голосніше і так протяжно, ніби пісню свою шаманську завів. Заклинав. Проклинав тебе.
Від крику тіні розвіялись і повтікали, хто куди бачив. Але чи можуть тіні бачити? Можуть. З однією Я навіть зустрілася поглядом. Вона пройшла крізь мене, або промайнувши поряд здійняла такий протяг, що від нього в середині все похололо. Вона була такою, як чорний жмуток певної сили, сумніваюсь, що світлої. Перетнувши певним чином мене і вулицю, тінь просочилася крізь вітрину магазину. За склом Я побачила вівтар, на ньому лежав хлопчик. Тінь кружляла над ним, кружляла, аж поки не перетворилася на індійського чи то бога, а може й демона. У даному випадку великої різниці не було. Хлопчика однозначно мали принести в жертву чи Шива, чи Вішну. Тінь – псевдо бог прийшла на кривавий бенкет. Шива і Вішну спочатку сварилися, потім розпочали поєдинок не на життя, а на подвійну смерть. От тільки тіні – псевдобогу набридло чекати і вона або він у мить став велетенською змією. Змія підкрадалась до Шиви зі спини, доки він тримав Вішну за коси. Вона збиралася його задушити, а потім можливо і зїсти.
Якщо б тобі було десять років, то Ти б однозначно був би тим хлопчиком. Не знаю, чи сам Ти вирішив стати жертвою, чи тінь – псевдобог тобі запропонував. Але сам факт жертовності тобі дуже личить.
Буддисти в нірвані могли б зупинити таке криваве дійство, але були занадто пасивними у цій ситуації. В стан коми чи трансу, я не розгледіла, їх, мабуть, ввели гетери. А може й богині. І ті, і інші однаково хтиві й вродливі у рівній мірі. Вони стояли обпершись ногою об стіну навпроти буддистів.
Раптом на вулиці стало так темно як вночі, хоч я пам‘ятала, як нещодавно сонце лише заходило. Ніби хтось вимкнув світло. Я трохи пройшла вперед до мосту через ріку, в якій світились останніми надіями душі давно померлих людей. На іншому березі вправно і впевнено Аід наказував хворим на ВІЛ та СНІД пірнати у ріку, бо шансів у них немає і годі уже тягнути час.
Темрява здавлювала повіки,склеювала вії. Ставало тісно у власному тілі. У такі моменти дуже хочется мати ліхтарик, такий як у лікарів, що ним світять у очі і перевіряють чи ти не помер.І тут я згадала, у мене ж в кишені лежать сигарети і запальничка. Вона, хоч й блякло, та якось вже світиться у такій темряві, коли не бачиш навіть себе, що вже казати про інших. Я дістаю сигарку, хочу її підкурити і розтянути на цілу вічність. Та варто мені було лише взяти в руки запальничку і нічого не означаючим рухом натиснути на чорну кнопку, щоб в середині цього простого механізму закрутилася шестерня і дракон видихнув своє полум‘я в’яло і втомлено, як Зевс, злий і збуджений, вихопив її у мене. А я трохи з сумом і не розуміючи, що відбувається, викрикнула: Чому?! На що старий бог відповів, що запальничка – його і зовсім не належить мені й іншим, таким як я. Просто хтось дуже давно вкрав її у нього. І щоб справедливість була встановлена, він дозволив собі таку зухвалість. А потім він бовкнув щось типу ніби хтось не втримав небо і втік, воно впало і все пішло шкереберть і все навпаки, і все справедливо знов. А потім Зевс зник в темноті.
Я розплакалась так, наче у мене вкрали надію. Але потім згадала, що мені просто наснився Ти і вирішила, що доцільно було б знову спробувати заснути і просто прокинутись в іншому місці. Я лягла на сиру землю, в якій черви і хробаки обвивали кістки вбитих під час Другої світової солдатів. Це було якесь дежа вю. Атже перед тим, як мені наснився Ти, я чула про них по телевізору, і про червів і про солдатів. Хіба я могла тоді собі уявити, що небо впаде на землю після сну про такого Тебе.
Я не засинала ніяк, мені навіть здалось, що темно буде завжди. Але, на щастя, за містом воскрес Озіріс. Він з моря вийшов на берег, хоч мав як по сходах зі сходом сонця зійти на небо. Та яка вже різниця, головне, що навкруги знов було світло.
Я піднялась і пішла у глиб міста, не знаючи, що буде далі. На перехрестях жовтим горів світлофор, хоча машин взагалі не було. За два квартали від мене стояв як гора кельтський Тор. Він молотом бив по асфальту так сильно, що тріщини підходили до моїх ніг, крізь них проростала зелена трава. Я вирішила не підходити ближче, завернула в провулок, яким мавки втікали від блідих стригойок з прекрасними лицями і губи змочені свіжою кров‘ю. От тільки чиєю? У них у волоссі наче кажан чи як птах у тенетах, заплутався Стрибог. Я впізнала його, бо він часто куйовдив мені волосся раніше. Мені навіть було його трохи шкода, як і книжки, що якийсь інквізитор кидав у вогонь. Він кричав, що книжки – явне зло, а потім показав пальцем на мене й сказав: Дивіться, що вони з нею, тобто зі мною, зробили! Це єресь! У вогонь її разом з картинами Далі і книжками!
Аж тринадцять монахів погнались за мною. Я прудко тікала, бігла від них що було сили. Так кварталів із тридцять повз будинки лиш з вікнами, аж поки не побачила одні лише двері й на диво відкриті. Я забігла у них і за мною на засов їх зачинив який старовір. Як би Ти не вірив у свого Бога, то, мабуть, був би таким як він. Я озирнулась навколо – тут було забагато людей, усі в чорних сутанах, я зірвала їм ритуал. Вони воскрешали вбитих горем дівчат і напевно впізнали мене, бо мені наснився Ти. Вони провели мене мовчки до іншого виходу попросили більше не виживати, атже я лишаю їх без роботи. Я вийшла у якийсь парк, де на усіх деревах висіли Будди, вчепившись ногами за гілки. Вони всі питали мене, чому я не страждаю, бо мені наснився Ти? А я мовчала, не знаючи що сказати. Кожен сон про тебе – це ще одна радість, якої так мало у мене… Я просто йшла парком, а вони все питали, питали…
Коли парк закінчився, почалась магістраль. Та машин не було. Я йшла по розмітці скоріш за все на захід, бо сонце мені гріло спину. Я йшла так довго, як йдуть по пустелі. Хотілося пити. Сонце зробило півколо, світило мені у очі і червоніло від сорому.Аж раптом далеко на горизонті з‘явилась машина. Я прийшла до неї, коли сонце сіло остаточно. Навкруги було тихо, та в машині напевно хтось сидів. Я притулилась до скла, щоб побачити хто там. Там був Ти. Я зробила два кроки назад з розумінням, що це – знову сон. Ти ввімкнув фари й завів свій двигун і одним різким рухом вдавив педаль в самий низ. Мені стало так легко, як з Тобою колись, коли ти мене збив. Та не з ніг, взагалі…
Я лежу наче кіт на узбіччі і рахую до ста. Я, можливо, засну. І можливо прокинусь у іншому світі, де не падають небеса.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223038
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.11.2010
автор: Саша Кіткотенко