Дивлюсь на тебе, немов на сонце,
І мружу очі від того світла.
Гадаю, дійсність чи й справді сон це,
Й виходить зовсім не хочу звідти.
Упившись медом твого волосся,
Що цілу ніч підливав нам місяць,
Дзвінкого голосу багатоголосся
Я контрапунктом застиг на місці.
Ти стала світом в моїй пустелі,
Ти стала світлом сонати ночі,
На вівтарі жаркої постелі
Я, окрім тебе, нічого не хочу.
Ось наша жертва богині Ладі,
Ось наша доля, цнотлива в шлюбі:
Сто сотень втілень – в розлуці й зраді,
Ми, один одному насправді любі.
Звучить крізь мене соната сфер хай –
І серце битись не перестане.
Немає низу, немає верху,
Нема нічого – лиш ти, кохана.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226308
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.12.2010
автор: Богдан Ант