When forty winters shall beseige thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery, so gazed on now,
Will be a tatter'd weed, of small worth held:
Then being ask'd where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count and make my old excuse,'
Proving his beauty by succession thine!
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.
Ось зморять сорок зим твоє чоло,
Глибоким плугом зорять пар краси,—
Й розкішних шат твоїх — як не було:
Убоге рам’я трауру носи.
І де ж — коли хто раптом запита —
Весь блиск скарбів тих пишних днів? Зотлів?
Хіба на дні очей вся красота,
Запалих від ганьби хвалебних слів?
А як би схвально пролунав твій звіт,
Коли б сказала ти: «Моє дитя —
Увесь мій скарб і виправдання літ
І уособлення мого життя»!
В холодних венах ти б відчула знов
Кипучу, молоду, веселу кров.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226757
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.12.2010
автор: Богдан Ант