Тансу стояв у світло-коричневій піжамі, дивлячись на тата. Тато метушився, на дисплеях мерехтіли вогні, які він, судячи з усього, не встигав навіть нормально сприймати поки Тансу був поряд. Хлопець прокинувся і не знав куди подітись, щоб тато не відволікався на такі дрібниці як сніданок і привів оте мерехтіння до ладу. Тим паче їсти не хотілось, хоч годували тут гарно.
- Слухай, сину, ти мене трохи відволікаєш. До того ж в моєму кабінеті управління затісно для двох. Піди трохи роздивись усе, ти ж так давно цього хотів... - тато виглядав якось дивно, напевне вперше такий розгублений і метушливий перед сином.
- Гаразд, тату.
Тансу зробив вигляд, що зовсім не помічає цього. Дванадцятирічний хлопець з легкістю всміхнувся і доторкнувся до панелі. Двері вмить щезли, пропускаючи його до коридорів Цитаделі, нескінченно довгих і заплутаних, зрозумілих тільки самим працівникам. Тансу поглянув на годинник, імплантований в зап'ястя, і увімкнув фіксування напрямку руху, щоб можна було без проблем у будь-який час повернутись. На екрані вимальовувались риси приміщень. Звичайно ця інформація, надана самою Цитаделлю, була неповною, так як це місце має дуже велике значення, але Тансу і не збирався нишпорити тут, вишукуючи щось для нього непотрібне.
Підлога була нехолодною, босі ноги приємно ступали по штучному білому килиму. Коридори були високі, метрів із п'ять, і мали величезні вікна по одній стороні - все закуто у білий пластик. На стелі коридору мозаїка із сигналізаторів на різні випадки - від обіду, до критичної небезпеки. Сама конструкція всього приголомшувала. За товстим склом виднілась велетенська хромована сфера, розміри одразу спровокували образ планети, який миттєво стрибнув у голову Тансу. Планета розпустила коріння з проводів різної товщини, від зовсім величезних, до тонких, майже невидимих звідси. Тансу марно намагався уявити справжні розміри Лона Цитаделі на такій відстані. Це майже як дивитись із землі на небо. А тут, на орбіті, все немовби мінялось, розміри, які здавались величезними - тепер такі малі, а те, що здавалось неважливим тут виявлялось таким суттєвим.
Хлопець повільно крокував коридором, дивлячись на блискучу планету. Тансу згадав, що сфера вкрита ртуттю, і інколи можна побачити її коливання, тато колись зі співробітником балакав про це, але тоді було чомусь зовсім нецікаво. Ось би зараз побачити ту хвилю, напевно це красиво...
Повз Тансу пройшов якийсь робітник в такому ж комбінезоні який тут одягає тато, тільки сірому. Тато мав жовтий, як керівник апаратурою свого відсіку. Повсюди на стелі засвітилися сині пластинки. Голос із динаміків сповістив про п'ятнадцятихвилинну перерву для працівників відділу Корекції. Що то за відділ з такою дивною назвою, подумав Тансу, як в коридорі почулись кроки. Люди в білих комбінезонах вийшли десь позаду і прямували сюди. Вони йшли спокійно, тихо розмовляючи між собою, не звертаючи уваги на Лоно, і не звертаючи уваги на самого хлопчика. Тансу в світло-коричневій піжамі повернувся до вікна. Потім раптом обернувся і спитав у якогось робітника, який проходив поряд:
- А коли буде хвиля?
Той зупинився і подивився на хлопця. Поряд зупинився ще один.
- Скажи йому і ходімо вже.
- Та я не знаю... замалий може...
Його супутник одразу ж зробив втомлений вигляд.
- Все одно, захоче - дізнається. Тобі чи не байдуже.
- Ну... Гаразд, хлопче, ти хоч раз користувався активною мережею?
- Так.
- Ну... трапляється інколи так, що люди помирають. Ти напевно вже знаєш про це. А коли таке трапляється під час перебування в активній мережі, то виникають певні збої...
- Вони і є тією хвилею?..
Не встиг той нічого сказати, як другий з посмішкою потягнув його за рукав, і вони пішли далі. Тансу наблизився до скла, намагаючись якнайкраще роздивитися ртутну планету. На склі від подиху з'явилося затуманене коло. Тансу провів долонею по склу, витерши його. Тепер сфера здавалась зовсім іншою. Там, у Лоні, зараз знаходяться свідомості усіх, хто користується мережею. Вони й самі розуміють: хоч їм здається, що вони там грають, п'ють у віртуальному ресторані віртуальний чай, дивляться голограмне відео, подорожують, працюють, роблять будь що інше... Вони насправді зовсім в іншому місці. Вони в цій сфері, закуті. А він тут, по цей бік Лона. Якось дивно... Дивно відчувати, що дивишся на кілька мільйонів, а може і мільярдів людей водночас. І вони всі однакові... Їм самим цього не зрозуміти, бо вони всі зовсім однакові. Бо вважають, що можуть відрізнитися тим куди підуть і тим, що поставлять на завантаження. Це навіть трохи моторошно: ті люди думають що мережа - це щось неосяжне і чудове. А насправді, це просто велетенська куля, яка курсує по орбіті.
І поки ти всередині - тобі здається, що ти робиш щось особливе. Але насправді ти...
Перерва скінчилась і робітники попрямували назад. А хлопчик в піжамі продовжував стояти нерухомо, дивлячись на велетенську сферу, в якій він теж має постійно опинятись, входячи в активну мережу. Немає людей, які не користуються мережею... Немає людей, які не були всередині Лона... Коридор швидко знов став пустий і тихий. Тансу дихнув на скло, знов з’явилось затуманене коло. Палець нерівним дитячим почерком написав його ім'я.
“Тансу”.
Крізь прозорі букви було видно, як, немов гнучке дзеркало, вигнулась поверхня ртутної планети.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227411
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.12.2010
автор: Tansu