Помилуй ’мя, це ж я ота, твоя,
У юності дурна й зарозуміла ,
Й за молодості мало що зуміла,
А зрілість – найреальніша із яв.
Але, помилуй ’мя, бо із роззяв:
Вже загнана до старості, до стійла.
І простір, небо – далі, ніж хотіла.
І хто його без спросу в мене взяв?
Чому його так легко віддала?
Земне від істини затято віддаля…
А ти, немов теля, іще б попастись.
Радієш волі і не знаєш: в пастці!
Чогось вишукувала, прагла і гасала,
І все ще вчилась визнавать васала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229322
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.12.2010
автор: Отя