04:39:21
Це запис чорної скрині мого мозку.
На ньому міститься все, що моя свідомість встигла записати на останніх хвилинах життя. Заздалегідь прошу вибачення за можливу плутанину у всьому - я зовсім не підходжу для того, для чого мене вирішили застосувати. Аби не марнувати невеличкий об'єм пам'яті, одразу перейду до суті.
Чому все це важливо, чому взагалі потрібен цей запис? Сподіваюсь я зможу пояснити, і зрозуміти сам. Все почалось вранці вчорашнього дня. Я прокинувся від того, що в мене страшенно болить голова. Вони були навколо, просто сиділи в моїй кімнаті і чекали коли я відкрию очі. Меблі були кудись прибрані(окрім ліжка, звісно), посередині кімнати тільки сидіння, схоже на крісло дантиста, і маленький стіл у формі миски. У мисці були інструменти і вата, якою витирали кров.
Я, навіть, не почав хвилюватись. Просто коли я передозовую з транквілізатором, і коли мене облишає хвиля... тоді мені все до одного місця. Я наче плаваю всередині свого тіла, тому вся увага йде на зосередження і контроль. До того ж останнього разу, коли я отак прокинувся - в кімнаті був Маріо. Я беру всю біохімію у нього, часто в борг, і тоді довго йому не повертав гроші. Так він прийшов за ними, побачив, у якому я стані, розізлився і почав мені бити обличчя. Навіть тоді мені було все одно. Тому спочатку вони зовсім мене не налякали.
Коли я підвівся, один із них дав мені пігулку. Я її розжував і ковтнув - навіть смаку не помітив - до того мені було кепсько. Та вже за п'ять хвилин мій розум знову вміщався в голову, і я починав думати, що ж буде далі. Найрозумніше пояснення всьому, яке я здатен був знайти - це те, що під кайфом я щось втнув, та й не просто щось, а щось серйозне, бо вони виглядали саме серйозно. Зараз я не пам'ятаю ні їх облич, ні одягу - нічого. Чіп чорної скрині вмонтували саме вони, то ж у цьому немає нічого дивного.
Вони розповіли, що я підписав угоду на співпрацю і виконання будь-якого завдання. Звичайно я нічого такого не пригадував, та виявилось, що я втратив спогади за останні кілька діб. Вони стверджували, що це через передозування транками, та тепер я вважаю, що справа зовсім не в наркотику. Вони відкривали мою голову, і тепер мені здається, що там було змінено більше, ніж мені сказали. Та це ж ясна річ. Можливо навіть цей запис був створений заздалегідь, та я вже цього не дізнаюсь.
Отже, за їхньою версією все було так. Вони мене знайшли, виклали свої умови, і я погодився. Не можу збагнути, чому саме мене. Хоча, напевно, мене було обрано навмання з великого числа подібних, і особливої причини тут немає. То я дав згоду. І тепер вони прийшли, щоб дати завдання. Вони принесли з собою багато одягу, ну точніше не так вже й багато, але костюмів п'ять було. Виявилось, що в костюмі клерка я схожий на клерка, в одязі прибиральника на прибиральника, і так далі... Це мене здивувало, наче одяг робив мене іншим. Це така в мене напевно зовнішність унікальна, до того ж я завжди виглядав якось так «гарно-але-не-дуже». Такий собі пересічний хлопець... ну звичайно якщо не зважати на брудне волосся, бліду шкіру і темні кола під очима від прийому сусідських коктейлів.
Потім вони накачали мене різними вітамінами, внутрішньовенним гримом, яким користуються тільки зірки - і ось я вже виглядаю презентабельно. Голову довелось мити самому. Усе це майже почало здаватись трохи азартним, але мені надали чіткі інструкції, адресу і кейс, в який було складено деякий одяг. І я одразу став серйозним, починав думати про наслідки, до того ж ще трохи нудило від вчорашніх пригод. Тканина костюмів була тонкою та дуже міцною, що дозволило взяти одразу два костюма: класичний і комбінезон електрика. Мені заспокоїли, що чорну скриню і жучок ідентифікації місця мого знаходження вони імплантували лише для зручності, в разі чого я можу розраховувати на допомогу. Мені було майже все одно, і я пішов. Була десь третя година після обіду.
Таксі зупинилось близ ділового центру, власником якого є провідна компанія з виробництва біохімії і техніки. Величезне тіло споруди вавилоном входило в хмари, здавалось що й там воно не має завершення... Щось зі мною було не так, наче якийсь шум у голові, але я спокійно попрямував до входу. Жодної миті хвилювання. На мені звичайний одяг - я мав справляти враження звичайного хлопця, що прийшов повитріщатись на виставкові експонати у холі абощо - охорона навіть не дивилась на мене. Пройшовши до вбиральні, одягся електриком. На кейс наліпив логотип якоїсь служби обслуговування і пішов далі. Так я пройшов через різні зони, призначені тільки для персоналу - напевно маршрут був закладений в мене заздалегідь - і потрапив до кімнати основного електрощита.
Вони в цей час, я певен, зламали захист і увімкнули сирену пожежної небезпеки. Я одразу почув голос програми, який попереджував, що вогонь з’явився у кількох місцях одразу. І щоб система не встигла ідентифікувати відсутність небезпеки, я висмикнув кабелі і розтрощив панель керування. Тоді переодягся знову - тепер вже на випадок того, що мене все ж знайдуть. В класичному костюмі я був за тутешнього робітника, який не встиг евакуюватись і залишився всередині - вийти не міг через відсутність електропостачання для дверей. Це алібі могло б подіяти коли пожежники б увійшли і була б суцільна біганина. Більшого мені було і не треба.
Далі я йшов по коридору, довгому як потяг. Усі двері вже були відкриті, а тепер, коли струм вимкнено, то вони й залишались нерухомі, хоча повинні були закритись в разі небезпеки. Та я якимось чудом встиг. Ось я доходжу до кінця коридору... а далі... я не пам'ятаю. Що ж було далі?..
Ось кінець коридору. Я бачу його як зараз. І двері з полірованого металу, моє відображення, піджак, дивний погляд. Доторкання до ручки...
Замкнено.
Розум вмить спустошується, щоб умістити величезний знак питання й розгублене „і що тепер”. Секунда, друга… – крізь чорну діру у свідомість вливається час.
Позаду зазвучали кроки – напевно так усе і скінчиться. В ту мить я зрозумів, що так і не дізнаюсь, що там усередині. Обернувшись я побачив... людину. Нічого більше не пам’ятаю. Стерто. Замість постаті – біла пляма, голосу теж не можу згадати. Все, що я можу сказати – „людина”. Далі була розмова.
– Що ти тут шукаєш?
– Я... я... Мені треба увійти.
– Це абсолютно неможливо.
– ...Чому? – по-дитячому запитав я.
– Там нічого немає.
Це речення, як хвиля транквілізатора, врізалось у мозок.
– Двері неможливо відчинити, бо за ними нічого немає. Час від часу сюди приходять різні люди. Їм згодом починає пригадуватись будівля корпорації, інші деталі... Та ти мусиш погодитись, що це все безглуздя.
Я був не здатен відповісти.
– Є речі, до котрих доводиться приходити дивовижними шляхами, – не зупинявся голос, –і неможливо сказати де саме вони знаходяться. Та в цьому і немає потреби. Не все незрозуміле мусить обов’язково бути зрозумілим, і не все зашифроване треба розшифровувати. Тепер, як порада, спробуй взяти якнайбільше користі з усього цього.
– Навіщо двері... якщо за ними нічого? – покривлена інтонація мого голосу.
– Щоб ти сюди прийшов. Тільки таким чином ти отримав усе, що треба. Тут тільки точка відліку, а далі тобі лишаються висновки.
Та людина посміхнулась. Не знаю яким чином, але я це запам’ятав.
– Залишилось зробити дещо, щоб спрацював механізм.
Рука напроти тримає револьвер. Звук вмить щезає, перпендикуляром у тіло входить суміш страху і болю.
04:41:02
Кінець запису
На обличчі киснева маска. Я у тому ж кріслі у себе в квартирі. Навколо... вони. Потроху спаковують нейрохірургічне обладнання. Страшенно болить голова, в очах темнішає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229354
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.12.2010
автор: Tansu