Ох, ти доленько моя,
Згубо синьоока!
Знаєш ти і знаю я...
Як же одиноко!..
Ти навчила не жаліть
Сил, ані терпіння
І кувати вправно мідь.
Та нема спасіння.
Бо ж у парі сумно так,
Тихо і самотньо.
Не збагну усе ж ніяк
Цих думок безодню.
У гріхах своїх тону
І безсилля мучить,
Бо не знаю як йому
Правду всю озвучить...
"...Вже пройшло багато днів,
Мало що згадаю.
Ти хотів...Та не зумів.
Вибач. Не кохаю.
Це є правда, а не мед.
Гірко. Добре знаю.
Та наступним буде злет...
Цього і бажаю!.."
А що буде за дверима,
В далині від дому?..
Лиш залишиться провина,
Що дарує втому.
Щастя ж світить, як маяк...
Все манить у далі...
А життя нема ніяк
З некоханим в парі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229898
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.12.2010
автор: НАТАЛЬКА