Емоції народжуються так само як помирають, а кінця немає. Просто весь час початок чогось нового. І найгірше, коли ти застрягаєш між світом Боба Марлі і реальним, і коли ти навіть не вживаєш настрій в пігулках чи не викурюєш всі сигарети, весь табак і все що було в кишенях, почуваєш себе секундним моментом. Отак ідеш по вулиці і вроді думаєш, але насправді не розумієш, чого ж ці люди так на тебе витріщаються, ніби бачать в твоїй ході чи зовнішності, щось непристойне. І сама не розумієш чого тебе носить з однієї сторони в іншу, а потім всякі дурниці залазять в голову разом з людськими голосами і терзають тебе, викликаючи якісь такі своєрідін емоції, що швидко зникають або втілюються в щось інше. В дії, в сміх, сльози. Неважливо. Нічого не зникає безслідно, отже за весь сміх треба платити, а вся вода що з очей буде повертатись назад в очі, бо де їй ще бути.. Кожному своє місце і свій час. Для чого ноги такі ватні і важкі, для чого зникло те що було раніше. Я не можу почуватись так ніби щось втратила, оскільки я тільки змінила одне на друге, але я не відчуваю себе повноцінною ідейно сформованою хоча б молекулою цього світу. В такі моменти я пізнаю все занаво, дотики насправді не такі як завжди, а шкіра, власна шкіра, чуттєвіша і тепліша ніж зазвичай. Як мало ми відчуваємо, наскільки затуплені відчуття. Скільки ж зараз шуму і сміття в голові. Я не розумію навіть куди іти додому, якщо потрушу головою. А ще якщо добре нею потрусити можна забутись, так чудово і по- дитячому спати закутавшись потім в теплу ковдру і на ранок нічого не памятати, і що це за тіло поруч? Найгірше те, що цей такий вроді й невеликий час важко втрачати. Зразу якась дисгармонія, а що якщо насправді я сплю весь час, і тільки коли лягаю спати в цьому сні я починаю жити насправді. Я просинаюсь тут на грані божевілля і тисячі голок, які тільки мріють щоб зробити мені акупунктуру, тому що я не памятаю себе такою якою мене хотіли бачити. Насправді, якщо закривати очі на те що людей начиняють всякі органи, можна зробити реальний висновок про них. Пустишки. Я теж така. Цей дурний пошук втіх. Новий гедонізм ні до чого вартого не призводить, максимум до пачки сигарет викуреної залпом, до натягнутої усмішки і сорому, якщо ще є здатність на це почуття. А є таке що вже нічого не хочеться, просто плин по течії і навіть банальний перехід дороги не в відведеному для цього місці не пробуджує. Вже жарко. Жарко по тілі від думок про...ніщо. Як можна думати про щось, коли кругом нічого. І від цього нічого стає так страшно, дико, люто що хочеться тікати і якраз в цей момент ноги відмовляються бігти, а очі течуть і течуть. Щоб потім знов ввібрати цю воду і вилити ще колись. Нікого поруч, тільки пси що облизують руки і огидно від їх брудноти і цьої неможливості від них піти. Вони переслідують і цим лякають. А взагалі лякає все. Світ страшний, якщо дивитисьна нього так само тверезо, нещадний, якщо не вірити в тих близьких яких скоро не буде, і обманливий - всі ж думають про нього занадто поверхнево і впевнені що знають все. О ця зарузумілість! Я не знаю нічого. Я не відчуваю нічого. Я не бачу нічого...Я не впевнена, що я можу бути впевнена хоч в чомусь в цьому світі, звідси я не можу стверджувати, а лише робити припущення про стан певних явищ і подій. В будь якому випадку будь яке моє припущення може бути хибне, оскільки я не знаю як працює цей складний механізм - світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230107
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.12.2010
автор: marta_kraus