– Ну як тобі твоє серце?
- Сподобалось, а утім, визнаю, їв його з деяким трепетом.
Франсуа поглянув у вічі, знайшовши там лише знайомий скептицизм. На ходу послабив краватку і розстібнув верхній ґудзик сорочки, йому ця ідея анітрохи не подобалась.
- Шо наступне замовив?– спитав де Амбруаз лукавим півтоном.
- Печінку і філе, як на тому тижні.
Неквапливо простуючи по закритій магістралі №21, він згадав витонченість смаку, яку новий кухар надавав стравам. Удягнений в строгий костюм і темно-зелений плащ класичного викрою, у цій покинутій місцині він дихав вільно. Погода не заважала прогулянці, було не так холодно, як того дня, асфальт на шосе подекуди ліниво підсихав, нагадуючи текстуру солдатської уніформи.
– Послухай, ну це якось непристойно.
- Чому ж? Я нікого не вбиваю, фактично, я їм самого себе, причому не приношу собі шкоди. Ось побачиш, клоноване м'ясо невдовзі буде у кожному холодильнику.
Де Амбруаз підправив зачіску.
– Та ясно…
– Зрештою, воно засвоюється легше. Генетично ідентичний продукт – організм швидко розкладає його на потрібні елементи.
– Як скажеш, до речі, може підемо вже назад? Ця дорога нікуди не веде.
– Просто ніхто не знає, шо там. Бо там майбутнє, а його ніхто не може відати,– Франсуа посміхнувся,– не переймайся ти, сприймай все філософськи.
Він опустив погляд і став спостерігати, як його дорогі туфлі ручної роботи перебирають потріскане шосе, залишаючи позаду Головний Круг, центральну частину Біотрешу, здалека наближаючись до ше не реставрованих після землетрусу районів. Стихія не спричинила прогнозованих утрат, але проблем було вдосталь – пів міста потребувало оновлення, деякі будинки навіть стали непридатні для проживання. Франсуа був людиною, пов’язаною з мистецтвом, тому його естетичне почуття не дозволило залишитися осторонь цього питання, і він став меценатом реставраційної кампанії.
– Скільки ти плануєш виділити на ремонт Федеральної бібліотеки? Мало хто займається спонсорством подібних установ, вважаючи, шо це у минулому,– де Амбруаз поглянув на годинник, очевидно йому набридала ця прогулянка.
– Скільки треба буде, історія – моя слабкість.
Він ступив на рештки довжелезного мосту, метрів за сто завиднілася прірва і силует на краю. Хтось сидів над проваллям, накинувши капюшон балахону і звісивши ноги у пащу руїни. По мірі наближення стало зрозуміло, шо це дівчина, років п’ятнадцяти. Незвичне місце для зустрічі. Вона почула кроки і обернулася.
– Привіт, якшо ти справжній,– вона грубо прибрала яскраво-червоне пасмо волосся з обличчя.
– Та наче.
– Я Крісті, а ти?
- Франсуа де Амбруаз. Шо робить дитина на безлюдді?
Крісті окинула його презирливим поглядом. Перед нею чоловік, котрий всім своїм виглядом демонстрував власний статок, мабуть, років сорока, з омолодженим обличчям.
– Іди звідки прийшов, я тобі не дитина… Просто ти сам уже старий.
Він підійшов ближче і невимушено сів поряд, тканина його елегантних брюк опинилась на асфальті. Франсуа поглянув униз. Обірвана частина мосту лежала далеко внизу, розвалена на кілька частин, вона нагадувала велетенського змія, який дрімає у розщелині. Вже набагато ближче, під самими ногами із бетону стирчало залізне коріння арматури.
– Дозволь мені самому вирішувати, ці краєвиди надихають.
Вона простягла долоню, у якій було до десятка кольорових пігулок різної форми.
– Тоді пригощайся.
– Транк? Дякую, але ні, це занизька форма задоволення, тобі самій не здається?
– Це замість торту, вони яскраві, як свічки на день народження. Мені сьогодні чотирнадцять,– вона поклала жовту пігулку до рота.
Вони замовчали, і сиділи так деякий час. Франсуа зловив себе на думці, шо захопився зграєю птахів, які кружляли над іншим краєм мосту. Цікаво, шо вони там знайшли,– задумався він,– може там теж хтось сидить, можливо їх теж двоє, а шо, як вони навіть схожі на нас з Крісті наче дві краплі води?
– Чого сидиш, де подарунок, раз уже прийшов на свято?
Крісті дружньо поклала руку йому на плече, і Франсуа помітив, шо лак на нігтях облуплений. Спало на думку, шо вона, певно, ше гарніша ніж виглядала – у такому віці мало хто приділяє увагу всім необхідним деталям. Він розстібнув шкіряний ремінець, зняв вишуканий годинник і простягнув дівчині.
– О, згодиться.
Навколишня дійсність для Крісті повільно ставала яскравішою, обриси предметів спочатку набували різкої точності, а потім розмивалися, як акварельні. Реальність невпинно, хоча і плавно, міняла характер. Вітер здавався густим і насиченим, запахи м’якшали, а звуки наживали глибину. Вона нібито опинилась у казці. Хотілося посилити це задоволення, вона напевне знала, шо все може бути краще. Поклала на язик дві рожеві капсули. Відправила їх усередину. Крісті здалося, шо її новоспечений друг шось говорить до неї, вона зосередила всю увагу на голосі. Спочатку він був нечіткий, звуки зливалися, були на невиразній відстані, та згодом вдалося їх розібрати.
– Мені вже набридло тут… Ну то іди, я тебе не тримаю… Ми підемо разом, це не обговорюється…
Дівчина повернула голову аби сфокусувати погляд і побачити співрозмовника Франсуа. Контурів не було, кольори занадто сяйливі, нікого третього їй побачити не вдалося.
– Невже ти знову за старе? Тобі не приїлося?.. Ні… Мені гидко спостерігати за цим… Так облиш мене…
Крісті відвернулася. Нехай балакає з ким хоче,– думала вона,– це в мене день народження, і я відірвуся як слід; я тут, бо мені ніхто не потрібен. Її неслухняна рука поклала до рота пігулки, шо лишалися, декілька Крісті виплюнула, а інші розжувала і ковтнула. Через кілька секунд навколишнє стало змішаного кольору. Дівчина плавно лягла на спину, її обличчя розплилося дивною ляльковою посмішкою і так застигло. Франсуа замовк, кинув погляд на дитину і провів рукою по своєму бездоганно поголеному підборідді. Він скористався нею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230526
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.12.2010
автор: Латишев Сергій