Похований спокон в твоєму лоні,–
Живі збирають злаки на кургані,–
Я в дзеркалі одвічного безсоння
Чи згадую, чи мрію про кохання...
Захоплений зіницями у люстрі,
Розширеними враженням відбитка,
Застиг. Стою у темряві й дивлюся.
У залп очей, що вибухнув нізвідки.
– Це – ти... моя убивце?..
– Я...
– Що вбила
мене, себе і весь той світ навколо...
– Так... я. Чекай!..
– Усе тоді нам миле
Живцем у серці поховавши й, голе,
Обібране по-зрадницьки, кохання
Напризволяще кинувши?..
– То – жертва!..
– Усім живим? І, звісно, не востаннє...
– Так треба, любий: щоб ожити - вмерти,
Вмирати все життя, щоб вічно жити!..
– Цікава в тебе вічність...
Знову смеркло.
Лиш сім’я, життєдайне сім’я жита,
Живе в землі, вчить не минати смерті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230671
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2010
автор: Богдан Ант