Лежу натягнувши ковдру до підборяддя. Впилася беззмістовним поглядом в стелю. Тиша. Жахливо підспівуючи «Безконечности» Земфіри, яка доноситься з навушників мобілки. Все ніяк не можу зігріти ноги.
Ліниво вставши, поставити чайник на вогонь. Запалити сірник і відчути терпкий аромат «хоч якась радість при відсутності світла». Повернутись в кімнату і жалісно простогнати звертаючись невідомо до кого «люди добрі дайте цигарку».. Розсіяно глянути в сумку і дістати з темних недр зім'яту пачку. Сліпими пальцями намацати в кармані штанів запальничку. Потім довго шукати те, що можна було б використати, як попільничку «блюдце шкода». В нашому домі попільнички не водяться, а «куряги» дурьохи – так.
Нарешті начхати на все, дістати з кухонного ящика залізну кришку від банки «привіт, я – бомж». Посміхнутись і зразу скривитись від якогось дивного болю. Вийти на балкон та присісти на м’який стілець, що крутиться. Спокійно, майже байдуже оглянути хаос зі звалених на підлогу книжок, журналів, тряпок і різного роду баночок-скляночок-відеречок, забруднених квіткових горщиків.
Запалити цигарку та дивитись, як тліє вогонь. Викурити три підряд. А потім довго сидіти обнявши коліна руками.
А на кухні захлинаючись власним вмістом, сходить з розуму забутий чайник. Повернутись і заварити улюбленого зеленого чаю.
Пробач мене. Не повіриш, мене мучає совість. Стоїть за спиною жовтолика баба і пронизує поглядом хребет.
Як нерозумно, а?
Пробач мене…
Не буду виправдовуватись, це на разі недоречно. Все одно не так звучати буде.
Пробач мене за те, що намагалась писати, щось виривати з душі та класти на папір. За те, що я так люблю, коли ти мене називаєш по дурному, за те, що так тяжко пояснити.
Ось пишу і намагаюсь заснути, так і не зігрівшись під пуховою ковдрою. Носилась по ліжку з запаленим, абсолютно байдужим поглядом вдивлялась в блискучі вогники не вимкненої стереосистеми. Просто лінь встати і виключити.
Пробач мене. Навколо стільки емоцій…Стільки фальшивих переживань… Стільки бурхливих фантазій! Стою у центрі цього всього і водночас осторонь! Я намагаюсь втрутитись в ці події, але ні, швидше в розмову, в обговорення солодких спогадів. Але мене ніби не бачать, ніби не чують, ігнорують…тупо ігнорують!
Тиша… Німе кіно… Я бачу, як ворушаться їхні губи, але звуки вкотре обминули моє вухо… Надаю перевагу тихенько ображатись на свої помилки.
Коли прокинулась в кімнаті стояла мертва тиша. П’ю другу чашку чаю. Не знаю як закінчити цю чергову беззмістовну замальовку.
Пробач мене.
Я б могла це сказати сухими потрісканими губами, але не маю голосу.
Пробач мене.
Залишаються тільки ці жалісні слова, і, як затиснутий метелик в кулачку дитинки, б’ється дебільне серце. Краще б його не існувало.
Пробач мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231328
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.12.2010
автор: just me