Ох, як вже вигукнути треба!
Все те, що склалось за віки
в моєму серці! Кусень неба
й шматок знечулений землі
під ним, осяяний зірками,
та позабутий у імлі,—
то моє тіло.
Душу —
з’їли...
Все, що лишилося з роками,—
отой недоїдок — ніким
вже не сприймається душею.
Його частиною своєю
назвати рідною й сама
я вже вагаюся...
Нема.
Й мене, мабуть, уже нема...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231890
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.12.2010
автор: Богдан Ант