Перуне мій! Омий мене дощем,
З яким би втік у землю тлін облуди,
Що вживлена мені з хрестом у груди
Чужим і неживим тавром,
а ще
Земля моя! Розверзнись і поглинь
Увесь непотріб, чим я жив і дихав;
Я з кров’ю, наче сплав повітря й лиха,
Вихаркую анафему й амінь.
Я мертву воду випив всю до дна,
Змертвіли у мені і сни, й завіти,
Цьому забутому в Славуті світу
Його земля з тих пір – його труна.
Ти, Свентовите, світлом оживи
Цю тьму віків, в якій я сну нестями
Покірної упився словесами,
Мов всенощної чарами,
а ви,
Недоля з Долею, в’яжіть, в’яжіть
Життя моє в снопи й плетіть з них сіті
Майбутнього у спокої і житі,
І вірі у Триглав.
Мені не жить,
Якщо мене ти, Роде, проклянеш
За зраду пращурів, за смерть у дусі,
Я вижив, Роде, вижив і клянуся
Померти у Тобі...
Мене ж
Живіть, Сварожичі й ти, Матір Сва,
Грозою й сонцем, вітром і дощами,
Аби оновлений постав пред вами:
Любов богів моїх – вода жива.
Хай віра в Рода в душах воскреса,
Що виплекані на дніпрових кручах,
Бо джерелом тим і поля родючі,
І життєдайні небеса!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232076
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.12.2010
автор: Богдан Ант