Крізь безодню сну Макс почув гудіння - дзвонив телефон. Він, поволі збираючись з думками, відкрив очі. Телефон продовжував уперто нити, і Макс потягнувся за ним. Натиснувши кнопку з’єднання, відкинувся на зім'яту постіль, яка миготіла в такт із залишеною несправною лампою. Зашторені вікна місцями просвічувало сяйво дня.
- Алло…
- Збирайся, Макс, - це був Кетто, - досить відпочивати, до справи.
- Вже встаю.
- За півгодини Вейс чекатиме тебе на виході з готелю. Нікуди не вилазь, пам’ятай, шо в тебе нема посвідчення особистості.
З мобільного пішли гудки, Макс заплющив очі. Полежав так кілька хвилин, встав і почав одягатися. Відкривши штори побачив за ними день, наче той був просто фотографією з задовгою витримкою – засвічений, розмазаний.
Втомленим поступом він вийшов з кімнати і, зачинивши за собою двері на неслухняний ключ, попрямував до сходів. Внизу за прилавком, поклавши обличчя на газету, спав п'яний дід. Макс поклав ключа поряд і вийшов, штовхнувши двері на жорсткій пружині.
На вулиці біля своєї спортивної машини стояв Вейс, ліниво поглядаючи по сторонах крізь свої окуляри, які захищали навколишній світ від його отруйного погляду. Люди, шо проходили повз, позирали на крадену «Тріполлі». Обтічні лінії, відполірована чорна сталь, шикарний салон… Авто і Вейс явно не були варті один одного - Макс переконувався в цьому кожен раз, коли вони були поряд для якої-небудь важливої угоди. Мимоволі кинув погляд на подряпаний значок.
- Ну, ти їдеш? - Вейс вже сів за кермо, і «Тріполлі» загарчала.
- Так, а як ти дізнався…
– Твій телефон в системі навігації, ми хочемо знати де ти. Завжди.
Тільки Макс опустився на сидіння, як той утопив педаль газу, мотор загарчав, пролунав вереск шин. Дверцята захлопнулися вже на скаженій швидкості. Картинка за вікном розмазалась по склу.
Замкнута кільцева лінія окреслювала культурний центр Біотрешу. Залишки еліти за свої гроші проводили реставрацію, і, хоча до завершення робіт було далеко, це справляло враження - ні пилинки, жодного клаптика паперу. Чистота. Значна противага усьому за межами цього кола.
Зеро Авеню раніше славилася тим, шо саме тут знаходився театр «Алея часу», останній, де грали живі актори. Циліндрична будівля височіла над колишнім театром, немов голкою встромлена у мистецтво. Стрижень «Кібермана» тіснив небо, поринаючи в хмари. Після модернізації від театру, фактично, залишилися тільки стіни, служачи своєрідним п'єдесталом для корпорації.
Вейс усівся на капот авта, знервовано посмоктуючи сигарету і проводжаючи поглядом Макса, який піднімався по білосніжному камінню сходів. У двох скляних колонах завмерла пара найвидатніших але й останніх артистів у своїх кращих амплуа. В якийсь момент здалося, шо вони дивляться на нього.
Макс потрапив у зону детектора руху і високі гідравлічні двері, розписані бронзою, повільно відчинилися. Він увійшов до цілком порожнього приміщення, стіни були повністю вкриті старими вицвілими фресками за товстим склом. Посередині залу одиноко мовчала старомодна кабіна ліфту.
Посунувши двері ручного відкривання, Макс ступив на поліровану металеву підлогу, у чотири сторони тяглися довгі коридори. Стіни і стеля, теж покриті металом, відбивали один від одного зображення Макса. Картинка на дзеркальних поверхнях копіювалася протилежними пластинами, які в свою чергу передавали копію іншим, і губилась сама в собі у глибині коридорів.
У Макса майнула думка, шо тут взагалі нікого немає, але одразу до його відображень домішалось шось іще, і він почув кроки. До нього йшов одягнений в домірний сірий костюм чоловік. Він, здавалося, був невід'ємною частиною цих коридорів, які тьмяно відливали таким же металевим кольором, як і його одяг. Чоловік підійшов і зупинився. Волосся блиснуло вологим гелем, і він зробив чемний жест рукою.
- Прошу за мною.
Макс намагався ні про шо зараз не думати. Поруч по обидва боки рука об руку йшли два чорних похмурих його відображення, немов якийсь примарний конвой. Віддзеркалення людини перед ним, навпаки, якимось дивним чином розчинялося в сірому хромі стін. Нарешті той зупинився і тим же ввічливим рухом показав на двері. На ній ніяких відмітних знаків. Макс постукав і увійшов, зачинивши за собою.
У кімнаті було темно.
- Сідайте, - мовив голос.
Макс розгледів слабкий силует крісла. Сівши у нього відчув дивний комфорт, який допомагав удавати самовладання.
- Сьогодні на диво сонячно,- продовжив він, кімната поступово наповнилась світлом.
Кістлява рука з опухлими пальцями без нігтів вимкнула лампу. Напроти сидів немолодий потворний карлик в золотисто-блискучому фраку і дивився з-під лоба на візитера. Макс постарався не відреагувати на його зовнішність і відвів очі. У високому дзеркалі за спиною карлика він побачив обстановку кімнати, виконану в чорно-золотистих тонах зі вставками смарагдових відтінків зеленого, які надавали кімнаті особливий шарм. Макс мусив шось відповісти.
- Так.
- Та ви, напевно, думаєте про інше, чи ні?
- Давайте одразу перейдемо до справи.
- Не заперечую. Ви берете стільки модулів, скільки треба. Керівництво переказує кошти на обговорений рахунок. В кожному інгаляторі повноцінна доза, розрахована на одну людину. У дозі містяться наноклітини і речовина для засвоєння. Передозування неможливе, так як повторний прийом «Тантібу» не матиме результату. Модуль посилає аерозоль у легені, звідти він дістається мозку. Клітини приєднуються до нейронів у різних відділах і повністю асимілюються,- очі засвітилися вогниками непередбачуваності, на обличчі, вкритому жовтизною старості, вишикувавшись в усмішку, показалися два ряди гнилих зубів,- носій здатен впливати на сприйняття навколишнього, редагувати власні відчуття за бажанням. При необхідності користувач може призупинити роботу «Тантібу», і запустити його. Тепер можна самому вибирати, якою має бути реальність.
Макс приголомшено дивився на нього, з величезним зусиллям зміг примусити себе заговорити.
- Але чому тоді я не бачив усе так, як хотів би?
Посмішка карлика згасла, він посунувся ближче.
- Дивно. Можливо у вас колись був струс мозку, або психічні порушення… Не можу собі уявити, шо ше.
- Після прийому аерозолю я наче йшов довгим підвальним коридором, як у лабіринті. Але як виявилось, я залишався на місці, де і відбулася зустріч. Більше, наче, нічого.
- Непогано, Максе, лабіринт – це досить символічно. Можливо ви просто блукали своєю свідомістю, розгадували її, як кросворд.
- На це було не схоже…
- До речі, можете звертатися до мене пан Кітс, мені так подобається. Якшо поглянути зверху на лабіринт, то це дуже нагадує риси кросворда… Але навіть не це головне. Лабіринт тим схожий з кросвордом, шо, розгадавши його повністю, ви вже нічого не зможете змінити.
Макс, втрачаючи відчуття реальності усього, шо відбувається дістав сигарети із внутрішньої кишені пальта. Кітс кивнув, дозволяючи закурити. Макс затягнувся на повні легені і видихнув.
- Якшо розвивати ідею,- продовжив карлик,- розгадуючи кросворд свого «я», ви відкриваєте його крок за кроком, але і втрачаєте можливість поміняти букви в клітинах. Інакше слова втратять свій сенс… Свідомість позбавиться цілісності.
- До чого ви ведете, пане Кітсе?
- «Тантіб» дозволяє порушити це правило. Тепер ваша свідомість – це просто іграшка в ваших руках. Ви можете робити, шо завгодно, а потім повернутися до реального.
- Мабуть, я загубив нить ваших розмірковувань… Я тут тільки для угоди, тим більше звивистість філософії мене ніколи особливо не вабила.
Кітс раптом оглушливо голосно розсміявся, грюкнувши рукою по столу. Його регіт якось особливо сильно принижував.
- Ви не настільки розумні, наскільки мені б цього хотілося. Втім, змушений сказати, шо філософія не вражає мудрих - це занадто просто, - Кітс знову продемонстрував свою посмішку, верхні зуби забарвилися червоним,- філософія - це думка, яка намагається описати навколишнє середовище і, звичайно ж, саму себе.
- Але мене зараз цікавить…- Максу хотілося припинити це якомога швидше, піти звідси.
У голові з’явився наростаючий гул. Карлик спокійно дістав хустку аби витерти кров.
- Зрозуміло. Можете йти,- Кітс більше не посміхався, уважно складаючи забруднену тканину трикутником,- починайте завантаження, я зараз відправлю вниз людину.
Світло почало тускніти, увімкнулась лампа. Макс дістав телефон і набрав номер Кетто. Той відразу ж схопив трубку.
- Так, Макс…
- Справу зроблено, я беру замовлення і їду. Гроші переводьте після доставки.
- Бери тисячу, чекаю.
- Ми беремо тисячу,- він вимкнув телефон і поклав до кишені.
Кітс незворушно сидів у кріслі. Його роль відбулася, він все зробив чудово. У руці звідкілясь узявся келих з червоним вином, яким він грав у тьмяному світлі настільної лампи. Зрозумівши, шо їх розмова закінчена, Макс просто вийшов з кабінету, залишивши задоволеного карлика милуватися напоєм.
Перед театром все ше стояла машина Вейса. Сам Вейс був поруч і, судячи з усього, вже шось прийняв.
- Ти молодець, Макс,- він ляснув задумливого Макса по плечу,- до мене тільки шо підвалив тип з цього «Кібермана». Сказав, шо можна починати перевезення товару. Наші пацани переправлять все через годину, може дві. Я сумнівався, але ти нічого хлопець.
- Шо це з тобою, Вейсе?
- Розслабся, просто в мене зараз гарний настрій. Їдемо на офіс, ти ж хочеш отримати свою частку?
Макс сів у машину, а Вейс знову вирішив вичавити з неї всі соки. З вереском спортсменка зірвалася з місця, двигун знову завив і залишався на межі всю дорогу. Вейс включив якусь ріжучу вуха музику і поринув в адреналін, перемішаний з транком. Макс просто втупився у вікно. Він тепер забере свої гроші і більше не буде жити на вулиці. Навіть не віриться. Невже все закінчилося? Чомусь ця думка здалася йому дурною і смішною.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233483
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.01.2011
автор: Латишев Сергій