Сьогодні мені дозволили побути з тобою,недовго,бо я квола.Багато часу я втратила йдучи до тебе,поранене тіло немає такої сили,та я мала ще хвилинку напоїти свої груди океанським туманом.Падаючи на коліна біля нашого каменю,вдивляючись в далечінь,я кликала тебе,де ти,мій янголе.Ще ніколо,ніколи не був таким той час,мов той камінь,мокрий,холодний,слизький,мов листок людожер,на який впала моя голівонька,і,здається,ось-ось він проковтне її,навіть,не нехтуючи моїх мікробів,а ще учора він був найтеплішим каменем зустрічі.Що ж змінилось тепер?На мить я закрила очі і тієї ж митті перемістилась в пекельний хол,повен галасу і люду.Там,я побачила його,його не можна було не помітити,його лоск,він був інший.Я поглянула на руки,вони не були схожі на руки,це щось інше,та це щось інше з останніх сил гнівом грому повернуло його очі до мене.Так,я знайшла його,та не знала,чи то плакати від щастя,чи кричати від болю.
Вона і Він.І люди,які мають величезні крила,та не вміють літати,бо крила мають вагу слонячих вух.Вона,та,що вміла літати,та не могла бо була квола.І Він,могутній,з лоском,та тут,за склом,не в океані.Він підлив до неї,а вона усім єством ніби вросла в скло.Не відриваючи погляду від її прекрасних заливів,що мали колір його океану,та коли з них посипались діаманти його дім перетворювався у ліси,долини,гори,небо,через скло він почав цілувати її руки,потім ці очі-мінливі,небезпечні,волосся,губи,спускаючись до грудей,його островів він співав їй сонати,а вона задоволена його піснею,ніби оживала,а діамантів більшало,більшало,тоді він зупинився і зрозумів-вона квола.
Та ці люди,з великими крильми вимагали продовження,на їх погляд вистави.Вони хотіли побачити як дельфін кохатиметься з дівчиною,чи розірве на ній одяг,чи буде жорстокий,чи досягне ніжним співом найпотаємнішіх закутків її тіла,бо ГОСТовським коханням вони більше не збуджувались,тому вони це зробили,вони не винні,во ж не знали хто вона,і,взагалі,нічого про неї не знали,схопивши,вони кинули її до нього,вони ж не знали,що вона квола.Він тримав її на поверхні як міг,не те,щоб вона не любила воду,просто у ній вона не вміла дихати,тоді він понісся назустріч випуклим очам,він виніс її до каменю зустрічі,вона дихала в його обіймах і шепотіла незрозумілі слова,він не відривав від неї свій погляд,легкий вітерець лоскотав їх тіла,а десь далеко в океані несамовито кричали дельфіни.
-А люди?Ви забули про людей,що було з ними?
-А люди...Люди пішли далі шукати наступну дозу адреналіну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235169
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2011
автор: Ольга Ратинська