* * *
Був чи не був, а холодні ожини
Скапують вниз, по примарі дощу.
Вилізеш знов із надій одежини
Й скажуть, що ти ще пустелі не чув.
Так народити себе із прощання.
Наче піти в незлукавлену суть.
Може, ще клікне жада незвичайна.
Тільки тоді, як околи замруть.
* * *
Там забуяєш над сяйвами зрушень.
Ти — наче повід нестерпного сну.
Перестигають оновлені душі
І присягають здобути весну.
Ввечері, може, уранці чи днини
Ти відкоркуєш притлумлену вись.
Не забарися віками і нині
В пересторогах, де страчений смисл.
Це непричинно. І це неодмінно.
Стати палким опроміненням лих.
Тільки весь час наступаєш на міни
Й сонця так мало для свідків живих.
* * *
Соло звучання між колами звужень.
О, пронеси нас по лезу очей!
Десь розпанахали марево ружі
І забриніли мембрани печер.
Визміють зорі невчасні осмути.
Стане між ними святешна жура.
Скажуть мені, що все треба забути.
Я ж розумію: відчути пора.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235922
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.01.2011
автор: aleksgun