Моє серце! В тобі – дві стежини всього,
Та обидві – з нізвідки в нікуди.
Поросли вони мохом століть і негод,
Хоч топтали їх коні й люди.
І, пройшовши найвужчі вперед і назад,
Зупинився на півдороги:
Що чортів легіон, що божественний сад –
Все одно ми убогі, убогі.
Скаламутивши спокій свячених вод
Та умившись в нестямній Леті,
Збудувавши міцний, величезний плот
Та спаливши мости й намети,
Прополовши жита, насадивши осот,
Я спинився в собі, мов скажений:
Порости воно мохом століть і негод,–
З раю вигнали, в пекло – заженуть!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237349
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2011
автор: Богдан Ант