Маленьке дівча усією собою нагадувало незліченний всесвіт гармонії. Німа розмова вітру, легке кружляння снігу та застигла крига. Грубі яблуні звивистими гілками прикривають свої голі стовбури, сахаючись викриття їх бридкої подоби. Снігове лахміття ховає обвуглену спекою та обкидану гнилим листям землю. Зрадлива призма криги викриває спазмотворчу багнюку замуленого дна. Уся ця картина давно обридла. Пересихає у горлі від замурзаної білизнИ.
Але Муза справді біла. Кришталева. Її сірі очі відбивають хворобливе сонячне проміння. Єдина досконала істота у Світі.
Ноженята, омиті сніговою росою, одним доторком з плескотом занурилися у мутну крижину розтоплюючи льодяну кору. Рученятами пестить скуйовджене хутро патлатого снігового звіра. Волосся заплітає у вінок сніжних зірок та віття яблунь. Довга вишита сорочка прикриває дитячу ніжність молочної шкіри.
Муза ще зовсім дитина. Вона так багато знає, але дізнається ще більше.
З небесного полону вирвався сніговий в’язень. Нещадний, кровожерливий. Та він навіть доторкнутися її не може. Тане у хвилях холодної ніжності подиху шкіри.
___________________________________________________________________
Її погляд упіймав прощальний поцілунок кудлатої хмари, тієї єдиної, яка принесла дощ. А вуста, поглинаючи оксигенові кульки, радіють сонячним зайчикам. Небо очистилося. Можна починати радіти. Про Музу точно не можна було сказати, що їй не вистачає щастя.
Вона любила читати. Мала свою власну критичну (а рідше схвальну) думку про кожен порух авторської думки вплетений у сторінки книжок, які потрапляли на розтерзання до її рук. Ще любила ліниво купатися у променях зажуреного Сонця. Обожнювала свого білого, але від того не менш замурзаного Кота. Це був чи не єдиний чоловік, якому вона могла розповідати всі свої шалені думки. А той, ніби закоханий у свою господарку, тинявся слідом за нею по різних закутка, боячись залишити її на хвилину, бодай не вкрали. Дуже полюбляла сіль. Завжди носила з собою сірникову коробку набиту цією речовиною. Час від часу вона занурювала у сіруваті кристалики наслиненого пальця та прицмокуючи злизувала з нього солоні грудочки. Сіль була її солодощами. Але найбільше їй було до вподоби не бути під чиїмсь впливом, ненавиділа коли її починали просвердлювати поглядом, а тим паче вести розмову про те, які у неї надзвичайно худі та білі ноги або непристойно великі сірі очі. Це ніби коли твоя бабуся учепившись своїми хапугами за твої щоки говорить про помітні зміни у твоєму зрості.
Сьогоднішній день на думку Музи надзвичайно був придатний для задоволення усіх її уподобань. Вона, і тільки одна вона, ну ще звісно Кіт, знала пречудове місце для здійснення всього цього задуму. Утікаючи від задушливого, бездиханного міста … та від тупих поглядів, Муза приходила до старого, здавалося мертвого, парку. Після проходу під аркою з гілляк старих, напів-засушенх яблунь потрібно було звершити карколомну махінацію з різних поворотів та одного підйому, і ось тут розгорталася галявина, поросла бур’яном, лавка, вкрита облупленою фарбою білого кольору, замулена зелена водойма, яка була своєрідним оперним театром для чванливих жаб, та береза-карлик, що росла точно в епіцентрі цього укриття open air. Тож зручно примостивши свої ніжки на нагрітій Сонцем лавці та прослідкувавши, щоб Кіт не заважав своїм муркотінням, дівчина приймала світлову ванну та читала книгу з незрозумілою назвою «Мрія поліглота» Ерстефа Мічуріна, в’їдливо вдивляючись в пожовклі сторінки та ковтаючи розбавлені шизофренією згустки слів.
Читалося приємно швидко. Очі ковзали по сторінках припорошеної пилом часу книги. Жодної думки про те, що за одну коротеньку мить все може перевернутися з ніг на голову.
Муза відволіклася лише на хвилинку, щоб підсолонити в роті. Ненароком її погляд заціпенів на синьому покривалі.
- Не можна дивитися у вічі Небові. Воно тобі не дозволить ТАК з ним вчинити.
- Невже Я не маю такого права?
- Мене звати Аполлон. А відповідь на твоє питання ще не вигадали.
- То вигадай її сам.
- Це неможливо, адже на безглузді питання не вистачить думок.
- Я більше не хочу, щоб ти зі мною розмовляв.
Рожева фарба розтеклася по блідому полотну блакитного шовку. Хтось намалював засмучену посмішку. День перейшов у вечір, хвилина в годину, а вічність у мить. Безглуздість розмови наробила кучу математичних помилок у голові Музи. Погляд все ще незворушно спрямований до великий, наповнених кришталиками сліз небесних зіниць, але тепер у ньому з’явилося вагання. Чи раптом не позбавили її права «ні у чому собі не відмовляти». Але якщо щось у неї відняли, то їй мало б стати легше, вона мала б стати легшою. Але у Музи було таке відчуття, ніби з нею відбулося тисячу рівнянь, де є тисяча плюсів та помножень.
Та все ж таки безтурботний розум сказав досить та одним поштовхом зашпурив Музу в сон (у тому ж таки парку, на лавці), який сьогодні дівча прийняло з дивною вдячністю.
∞ ∞ ∞
Наступного дня змінилося все.
Сонце вже провалилося за дванадцяту. Й велетневу самоту прийшов омити в’юнкий підлабузник Дощ. Від його панацеї Світилові ставало гірше. Маленькі антрацитові крапельки мали нестерпний намір навчити хворого радіти, але йому ж навпаки хотілося сумувати, ніби це приносило солодку насолоду, або мало вилікувати від нежитю.
Майже так само почувалася і Муза. Зі своїм другом Котом вона прямувала до виходу з парку. Дощ весело ляпотів по її тілу, та їй це ніяк не заважало, на відміну від кудлатого, який уже перетворився на клапоть ганчір’я й жалібно скиглив, намагаючись утекти від прискіпливих вологих будяків. Та Музі було не до Кота. Вона сумувала. Ба, тільки для неї було ДИКО сумувати. Ця радісно-безтурботна істота завжди користувалася посмішкою від-вуха-до-вуха у якості магічної палички, адже та й справді була приправлена довершеністю.
Взагалі-то, Муза любила Дощ. Вона вважала, що немає більш загадковішої та фантасмагоричнішої події, ніж німе споглядання нахабного вторгнення водяних вояків у не менше вологу землю. Ляпотіння, дзюрчання, булькання та хлюпіт. Уся ця симфонія заспокоювала та навіювала легку дрімоту.
- Я сьогодні чимось схожа на Сонце. Дивно, адже я ніколи не бачила чого посмішки. – в задумі жалілась вона Коту.
У голові музи бушував вихор. Невідомість, прохолода та сірість. А раптом вона втратила можливість посміхатися назавжди. І у цю мить до неї у голову проник переляк. Відчуття пустки на місці деталі, яка була рушієм її життя. Порожнина стискала горло, потім спустилася до грудей, живота і, набравши космічної швидкості, вдарила у голову. У Музи закрутилися памороки, земля крадькома втекла з-під ніг. Втрата свідомості, темрява та забуття.
∞ ∞ ∞
Тяма до Музи повернулася уже на ліжку. Повагом відкривши очі – перед собою вона побачила побілену стелю, з широкою тріщиною у формі їжака. Їй було так приємно: ніякі думки не лізли в голову, відчуття легкості штовхало свідомість в сон, але !!!??? РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО У СЕБЕ ВДОМА МУЗА НІКОЛИ НЕ ЗНАХОДИЛА ТАКОЇ СТЕЛІ, ШТОВХНУЛО ЇЇ В ПАНІКУ. Чому вона раптом почала звертати увагу на деталі???
І лише розхристане вікно подарувало змогу Дощеві насолодитися її безпорадністю.
∞ ∞ ∞
Запитань ставало все більше, і вони вже почали перетворюватися на загадки. Від цього Муза хвилинами впадала в стан паніки. ВОНА НЕ МОЖЕ ЗНАЙТИ НІ ОДНІЄЇ РОЗГАДКИ ДО N-НОЇ КІЛЬКОСТІ ГОЛОВОЛОМОК. Вона точно знала: щось неповоротно змінилося. Навіть здогадувалася про причину цієї зміни, відчувала її наслідки, а також відчувала досі чужі їй почуття.
∞ ∞ ∞
Чи ви знаєте, що вікно – це найкорисніший винахід людства. До маленької шухлядки, у якій проходить більшість життя, воно впускає цілий світ. Вдихая до легень повітря. Розбавляє кров сонячним промінням. Дощового дня для Музи воно виявилося спасінням. Сидячи на підвіконні, вона чекала на одужання променистого друга та намагалася вирішити одну з найлегших загадок.
Справжньою катастрофою для неї стало питання повернення на місце злочину, тобто до старого парку. Муза з неймовірною жагою хотіла побачити Аполлона, але все ж таки боялася. Адже на додачу її посмішки, вона може втратити ще щось.
Дивно якось було шукати відповідь. Досі спонтанність Музиного життя не дозволяла їй це робити. Але все ж таки великих зусиль їй це не коштувало. Рішення прийшло до неї через вікно у вигляді самотнього, змоклого в дощовому танці сонячного гостя. Лише мить – і Муза знає відповідь.
Ось у чому важливість вікна. Воно нагадує, що ти не сам.
∞ ∞ ∞
- Твій погляд засліплює наче Сонце. Я помру без його тепла.
- Ти перший мені говориш, що мої сірі очі сповнені чогось світлого.
- Я б хотів говорити тобі це вічно, але вічність нагадує нам, що наші миті перетинаються тільки раз.
- Я хочу плакати, проте сліз вартий лише чорний колір. А ми з тобою намальовані білою фарбою, яка затримає наші погляди на тілі незвіданості.
- Так, сльози тут зайві. Адже наші почуття чистіші від зимового снігу. І цією білизною їх наповнило твоє осяяне Сонцем рішення. Я буду завжди тобі вдячний за те, що ти повернулася тоді до яблуневого пристанища, яке навіки прихистило наші почуття.
- У мене буде останнє прохання до тебе. Коли будеш йти, не зачиняй за собою двері. Можливо, нам подарують ще одну мить, і тоді я буду чекати на тебе…
_____________________________________________________________________
Зимовий вихор спокволу погойдує віття яблунь. Зараз вони чекають. Серед холоду стоять голі, але знають що прийде весна, і у їх жилах знову озветься кров.
На березі закрижанілої водойми сидить дівчина у вишитій сорочці. Босими ногами торкається припорошеної криги, руки знаходять прихисток у шерсті кудлатого білого кота. Сніговий калейдоскоп спускається з Неба й лягає на теплу шкіру.
Вона відчула життя. Болісне, але від того не менш радісне. І тепер вона розуміє чому не можна дивитися у вічі Небові, але все ж таки з надією зводить на нього погляд.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237552
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.01.2011
автор: Дарина Пышная