Холод… Він був скрізь. Він наповнював усі шпаринки мого тіла. Ніч… вона заливала темним чорнилом усе, навіть думки. В кімнаті ставало тісно. Не було місця для подихів, думки тіснилися в погляді, тіні заполонили усе, витиснувши навіть порожнечу. Вітер кричав, вив за вікном, хотів розбити на друзки скло і ввірватися у затишок маленької кімнати. Так відчайдушно бився у вікно. Звук ставав нестерпним. Сон де ти? Припини, чуєш, прийди і припини цю симфонію А вітер різав слух, дзвенів, тарахкотів і – затих, хоча ні, через мить далі продовжив грати на натягнутих струнах душі… Все, все досить, досить думок… А вони не слухають, вони болять. Схоже на короткометражний фільм всі подій слайд за слайдом майнули перед очима. Страх… Чого я боюся? Мороку? Темряви? Ні. Лякає лише невідомість. Все, все, досить. Мовчи. Чуєш? Мовчи! Сон, сон… ти де? Чуєш? Я кличу, прошу, не муч, скоріше накрий все спокоєм. Соромно… Чому мені соромно? За вчинки? Ні. За думки. Каюсь. Чую як повіки важчають. Вони такі важкі, наче налиті оловом. Печуть, я чую як печуть очі, ні вони горять. Ще трішки, почекай, чуєш, почекай, не поспішай, ще декілька справ, думок, планів. Ні, ти невблаганний. Певно, в тобі, щось важливе. І ось останній подих вітру, не чую його кінця… Я у владі сну. Тепер я не керую собою, я – у владі мороку. Довкола барви, ні, вони бліді, а може яскраві? Їх вже нема, зникли, зникло все. Я знову чую вітер і холод, повіки легшають. А потім мить – і знову у королівстві снів. Я лечу. Я часто бачу цей сон. Я знаю його. Боюсь. Страх, знову він. Я вже боюся страху. Що зі мною? Крила? Навіщо вони мені? І знову лечу. Хоча ні маю летіти, але стою. Навіщо? І знову думки? Але я їх не чую. Вони не долітають з реальності. Лише відгомін: «Давай, не бійся, лети…лети….». Тремтіння. Воно у сні чи в реальності? Так, так знаю: воно поза часом. Я відчуваю важкість крил. Вони мене втомлюють? Як може втомлювати те, що подароване Богом? Вагання, я відчуваю його солоний присмак. Воно, як морська вода. Сон стає чіткішим. Чіткішими стають уже знайому обриси. Я на краю гори. Мені подаровано крила, білі… Вони такі білі. А в голові знову одне питання: «Що я маю зробити? Спробувати летіти? Але ж це божевілля, але…але…». Аж тут я чую якісь звуки. Все зникло. Темрява. Довкола лише вона. Щось з темряви говорить до мене: «Ти втратила шанс…а в реальності немає спроб. Та це сон… сон… тут ти можеш спробувати ще раз, ще один раз зробити вбір, тільки на затягуй з вибором, адже в там, за межами, ти не владна над часом і…». Все обірвалося. Я знову в кімнаті. Знову думки, люди події і знову вітер. Я вже ненавиджу його. Так, тісно, довкола так тісно. Я хочу ще раз заснути. Де ти? Прошу, не покидай мене, повернися… Немає… Може я божеволію? Все досить дурниць. Спати, спати. Завтра важкий день. Все це дрібниці, дрібниці. Сміх. Я чую сміх? Ні, це лише скрип, так скрипить стара підлога. Та ні, це таки сміх. Щось знущається з мене? Ні, досить, досить… Ти втомилася. Це просто втома. Спи, спи. А думки гудуть, мішають. «Досить!»,- кричу я пошепки. Знову скрип.. Тепер він змішався з гулом вітру і став схожим на кроки. Я чую кроки. А ще мені холодно. Я ховаюсь від світу під ковдру. Там мене ніхто не здає. Як наївно. Дурість… Тиша, я знову чую тишу.. І знову повіки наливаються оловом. Це були його знайомі кроки, це був мій сон. І знову ж та проста картина: я на краю скелі, за спиною крила, тільки тепер чомусь легенькі, такі легкі. Переді мною вибір. Чи наважуюся. Думала, що буде знову страшно, але ні, легкість, відчуваю лише її. Я маю скористатися тим, що подаровано Богом, всупереч усьому, всупереч собі. А як не полечу? А як розіб’юся? Як це все не сон? А як крила то лиш ілюзія? Ні, ні… Не навиджу вас, сумніви. Крок. Я відчуваю як стиснувся кожен м’яз мого тіла. Крок.. Лечу, я лечу! Щастя. Я наповнюсь щастям. Я відчуваю повітря. Воно таке тверде, сповнене впевненість. Озон лоскоче нерви. Лечу, лечу… Чую як крила розтинають повітря, я щаслива, я жива, і навіщо скільки часу на сумніви? Щаслива, щаслива… Відчуваю сонячне тепло. Холод зник. Лечу.. Секунда і – все зникло. Зник і мій сон. Його розірвав пронизливий звук будильника. Я знову в кімнаті. І знову вітер, але його звуки більш не приносять болю. Все стало інше. Темрява сповнилася світлом. Я сповнилася впевненості. Страх… Він кудись зник... Чому все змінилося? Знову сумніви…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238024
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.01.2011
автор: Сонячний Янгол