Чужий горизонтам і зорям відкритий,
Байстрюк, не тямущий ні знаків, ні значень,
Я чув, що народжений матір’ю світу,
Отця ж мого зроду ніхто не бачив.
Дитя нагуляла від духу святого
Й поклала на Землю під сонячний вітер –
І колесом нині моя дорога,
Бо марю тобою, не вміючи жити.
Як в ілюзіоні, за кожним рухом
Твоїм слідкуючи, наче за пасом,
Не в змозі спіймати уявну за руку,
Втрачаю й себе у просторі й часі.
Ти граєш зі мною, немов дівчисько!
Й водночас – як мати, з дитиною в лузі.
Гойдає роками мою колиску
На сонячнім віці під світлом ілюзій.
Явись мені, мамо!..
Яка ж ти красива! –
Гарячі від щастя маячать губи.
І серце німіє, бо ти – таки Діва,
Тож, я – не Едіп, так напевно – Гумберт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239142
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2011
автор: Богдан Ант