Ти була йому сущим щастям
І, напевно, вінцем творіння,
І до ніг своєї богині
Міг би він, склавши крила, впасти.
Він вкладав в твій вінець квіти
І весь час подавав люстерко,
І світило вмовляв, щоб не смеркло,–
Й взагалі не давав жити.
Бо жила зі смеркання й до ранку,
Бо пливла ночами по Гангу,
Й в капітанах вищого рангу
Не ходив твій маленький янгол...
Він носивсь між твоїми плечима,
Був для тебе і богом, і чортом,
І природженим майстром спорту
Залишатися геть незримим.
Він чекав: коли ти захочеш –
То постане самим собою,
А тим часом, не знавши спокою,
Лікував твої чорні очі,
І, до темної вени припавши,
Він оновлював кров твою прілу...
Ти напевно його уздріла –
Врешті ж, цим він і марив завше...
Ось і смеркло, й нічого не хоче
Твій єдиний найсправжній янгол.
Вічна ніч, ти пливеш по Гангу,
За тобою ж пливе віночок...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240674
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.02.2011
автор: Богдан Ант