Зруйнувались мої світи.
А руїни їх пилом вкрились.
Не зуміла їх зберегти.
Чи були вони, а чи снились.
Мозок знову подібний кокону.
Божевільня з м'якою кімнатою.
І ніхто не почує стогону.
Не цікавиться долею клятою.
Павутинками із ДНК
Помережена біль із Всесвіту.
Отака от доля гірка –
Бути в центрі зіркового лементу.
Міріади нейронів Космосу
Шлють сигнали із недосяжного.
Не дає ніхто права голосу.
Вирок давній суду присяжного.
Зорі сліплять згори взірцями.
Підморгнули мені. Побачили?
А за те, що іду манівцями –
Затаїли зло чи пробачили?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242226
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.02.2011
автор: Валентина Курило