– Гість? – в голосі дівчини майнуло здивування. – Ну що ж, впустіть його.
Лікар знову відкрив двері і кивнув Джону. Сендел обережно зайшов і вклонився.
Молода красива японка сиділа на ліжку, підібравши під себе ноги, і розчісувала довге смоляне волосся.
Вона з цікавістю глянула на Сендела. На мить в неї на чолі з\'явилась вертикальна зморшка, а тоді дівчина тепло усміхнулась. Але потім вона розгублено глянула на лікаря, перевела здивований погляд на Джона і знову на доктора Ківа.
– Як? – прошепотіла дівчина. – Він вже на ногах?
Лікар безпорадно розвів руками і повернувся до Сендела.
– Містер Сендел, я вас залишаю. Вам, мабуть, є про що поговорити. Не забудьте перед виходом зустрітись з представником компанії, якій належить монорельс.
Доктор Ківа підійшов до дверей, відчинив їх і знову глянув на Джона.
– Ще одне, містер Сендел. Якщо раптом відчуєте, що з вами не все гаразд – негайно повертайтесь назад у клініку.
– Обов\'язково, доктор Ківа-сан.
Лікар усміхнувся, кивнув і нарешті вийшов з палати.
Сендел повернувся до дівчини.
– У вас чудова японська, – Тані Сакато вражено розглядала Джона. – Сідайте, будь-ласка.
Сендел поставив стілець ближче до ліжка, сів і усміхнувся.
– Хочу подякувати вам... Тані, за те, що врятували мені життя, – Сендел знову злегка вклонився.
– Ну, це ще невідомо...
– Тобто? – Джон напружився.
– Знаєте... З-під води ви випливли самостійно. Вирвались на поверхню, як дикий звір і відразу ж глибоко вдихнули. Але я готова поклястися чим завгодно, що ви тоді не усвідомлювали, що відбувається з вашим тілом. Потім воно безпорадно завмерло на поверхні. Я лише дотягнула вас до берега...
Сендел замислено розглядав лице дівчини, поки вона говорила. \"Боже, яка вона красива!\" – несподівано промайнуло в нього в голові.
– Так... – пробурмотів Джон. – Мабуть, у мене просто добре розвинутий інстинкт самозбереження. І трохи пощастило...
Дівчина тихенько засміялась, і Сендел відповів широкою усмішкою.
– Містер Сендел...
– Мене звати Джон... Якщо не заперечуєте, я буду вас називати Тані. О\'кей?
– О\'кей! – вона знову ніжно засміялась і схилила голову на плече, розглядаючи Сендела. – Джоне, що ви робили зі мною там, в повітрі, коли я падала в озеро. Сподіваюсь нічого непристойного? – Тані весело примружилась, перебираючи тонкими ніжними пальцями своє шовковисте волосся.
Сендел подумав про те, що ця дівчина володіє неабиякою силою волі. Ця катастрофа залишить глибокий шрам в свідомості багатьох її учасників. Але Тані Сакато, мабуть, не відносить себе до числа постраждалих. Вона весело жартувала про те, що ледь не вбило її. Джон все більше і більше відчував якусь дивну симпатію до цієї сміливої дівчини. Пустота затремтіла в його душі, не бажаючи впускати туди якісь нові почуття...
– Ні. Нічого непристойного, – розсміявся Сендел. – Я лише намагався розвернути ваше тіло вертикально до землі, щоб зменшити площу удару.
– І вам це чудово вдалося. Знаєте, мабуть, ви також врятували мені життя, адже я впала...
– Знаю, знаю, – перебив її Джон. – Ви впали у водяну яму і тому практично не постраждали. Доктор Ківа-сан сказав, що ви займаєтесь водними видами спорту.
– Ну, взагалі–то це так, хобі, – дівчина відклала гребінь і стала заплітати своє смоляне волосся, – а за покликанням я історик, – вона усміхнулась і глянула на Джона. – А ви хто? Супермен?
– Ага. Щось схоже на те. Я полковник ВПС США у відставці.
– Полковник?! – японка здивовано вивчала лице Сендела. – Скільки ж вам років?
– Тридцять.
– За які ж такі заслуги?
– Війна...
Лице Джона раптом закам\'яніло і стало різким та чужим. Тані Сакато опустила очі, її пальці швидко заплітали волосся. Вона не знала чому, але їй раптом стало якось незатишно з цією людиною.
Сендел ворухнувся.
– Скажіть, Тані... Мабуть, прізвище Сакато досить поширене в Японії, але... Можливо ви знаєте людину, яку звати... – на секунду Сендел завмер, дивлячись дівчині просто в очі. – Яку звати Яродзі Сакато.
Пальці дівчини раптом зупинились. Вона уважно намагалась щось прочитати в чорних очах Джона Сендела, але бачила лише своє маленьке відображення. Сендел загубив свої голубі контактні насадки десь в водах озера Біва, але його очі на японців не діяли так магічно, як на світлооких американців.
– Так звати мого батька, – відповіла дівчина.
Сендел закрив очі і глибоко вдихнув. Він подумав про те, що карма грає з ним в якусь недобру гру, а він, Джон Сендел, не знає правил цієї гри. Але обов\'язково дізнається.
– Звідки ви його знаєте? Ви знайомі? – допитувалась дівчина, намагаючись впіймати погляд Джона.
– Ні, ми не знайомі. Скажіть, Тані, а хто ваш батько?
– Хто мій батько?! – японка зневажливо фиркнула. – Він самурай! Останній самурай – пихатий і старомодний, – дівчина похитала головою. – Та він просто ніхто!
Сендел здивовано спостерігав за тими раптовими змінами в дівчині, які з\'явились, коли вона заговорила про батька. Її лице почервоніло, а погляд став зухвалим та гордим.
– Мабуть, ви з ним не в найкращих стосунках? – обережно запитав Джон.
Тані глянула на Сендела і знову опустила очі.
– Я пішла з дому, коли мені було вісімнадцять. З того часу я його не бачила і не хочу бачити.
– Це було, мабуть, років... п\'ять тому?
– Сім років, – дівчина усміхнулась. – Сім років тому. Але звідки ви знаєте мого батька? Ви займаєтесь бізнесом?
– А він бізнесмен?
– Ну... В деякій мірі – так...
Тані Сакато раптом усвідомила, що людина, з якою вона була знайома не більше п\'ятнадцяти хвилин, вже знала про неї набагато більше, ніж хотіла б вона сама. В той же час вона сама не знала про Сендела майже нічого. Тані ніколи не вважала себе балакучою людиною. Можливо вона просто підсвідомо довіряла цьому
іноземцю, а можливо він вмів витягувати з неї те, що йому було потрібно...
Тані прикусила язик і недовірливо глянула Джону в очі. Мабуть, її погляд був вельми красномовний, бо Сендел усміхнувся і розвів руками:
– Повірте, Тані, я сам майже нічого не знаю, крім імені вашого батька. Але мені обов\'язково треба з ним побачитись.
– Не думаю, що можу в цьому чимось вам допомогти, Джоне. Він, мабуть, давно переїхав з нашого старого дому.
– Думаю знайти його буде не так вже й важко, – Сендел підвівся. – Що ж... Ще раз дякую вам за все, Тані. І бажаю...
Раптом в нього все попливло перед очима, а голову пронизав страшний біль. Джон глибоко вдихнув і світ повернувся на своє місце. Але голова продовжувала боліти.
– І бажаю швидше ввійти в форму, – невдало закінчив він.
– Взаємно...
Сендел сумно усміхнувся, легенько вклонився і підійшов до дверей.
– Джоне?...
Він чекав цього. Він не міг піти просто так. Він швидко озирнувся.
Але вона не знала, що сказати...
– Джоне, я... Я б все-таки хотіла знати, що вас зв\'язує з моїм батьком.
Це було перше, що прийшло їй в голову, але це вже було щось.
– Обіцяю, Тані, що незабаром ви так чи інакше про все дізнаєтесь.
Це можна було вважати причиною для ще однієї зустрічі. Джон ще раз вклонився і вийшов в коридор.
Він відразу побачив вже знайому медсестру Міцу і ледве не підскочив на радощах – вона тримала в руці його чорну сумку.
Сендел майже підбіг до неї, взяв сумку, поставив на підлогу і швидко розстебнув. Він розгріб свої речі, і в глибині сумки грізно заблищав срібний дракон. Джон полегшено зітхнув.
– Яка краса! – захоплено прошепотіла Міцу. – Це ваш катана?
Сендел застебнув сумку.
– Я ще не знаю. Але незабаром це виясню.
Він повісив сумку на плече, подякував Міцу і пішов до виходу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242563
Рубрика: Нарис
дата надходження 21.02.2011
автор: Corvin