Це було лице. Лице з яскраво вираженими рисами східної людини. Воно було червоним, як кров і воно швидко наближалось. І коли лице наблизилось настільки, що здається заповнило собою всю свідомість, його губи розтягнулись у кривій посмішці. З горла вирвався страшний рев, а з очей і ніздрів – струмені вогню, який спалював все живе, пропалював голову і мозок...
Джон скрикнув і різко сів на ліжку. "Я знову кричав..." – подумав він, відчуваючи, як холодний піт стікає по його шиї. Очі швидко оббігли палатку. В наступну мить він все пригадав і змучено відкинувся на ліжко. "Здається це кінець...Здається я дочекався...Ще б трохи і я просто загнувся..."
Але якась частина його свідомості не хотіла вірити в те, що сталося. Тому коли вхід в намет затулила чиясь тінь, він знову різко сів. В палатку зайшов лейтенант Дадсон. Джон знову повільно ліг. Не зводячи очей з його обличчя, Дадсон сів біля ліжка.
Вони трохи помовчали.
– Ми не ризикнули побрити вас, – почав лейтенант. – Ваше обличчя було весь час дуже збудженим...
Лежачий промовчав.
– Ви кричали уві сні?
– Так, – Джон закрив очі. Цей сон мучив його вже кілька місяців.
– Хто ви?
– Джон Сендел. Майор ВПС США.
Останні шість місяців він майже зовсім не говорив, а вимовляти ці дивні, давно забуті слова було вже зовсім незвично.
– Звідки ви тут?
Майор здивовано подивився на Дадсона:
– Ваші люди мене сюди принесли. Хіба ні?
¬¬¬– Я маю на увазі острів, – уточнив Дадсон. – Як ви на ньому опинились?
Джон Сендел втомлено закрив очі. Це було лише шість місяців тому, а здається відтоді пройшла вічність.
– Мій вертоліт було збито біля острова Хауленд. Сюди я перебрався потім, – майор знову заплющив очі – він все ще був дуже виснажений. Дадсон помітив це.
– Вам ще треба відпочивати. Поспіть, – лейтенант підвівся і швидко вийшов з намету.
"Джон Сендел" – повторив про себе Дадсон, – "Джон Сендел..."
Він обійшов намет і попрямував до берега, де стояв гелікоптер. В кабіні Джонні Брукс, незважаючи на спеку, сидів у шоломі і робив руками якісь дивні різкі рухи. Темне "забрало" шолома було опущене і він не помітив лейтенанта, який підійшов збоку.
Дадсон наблизився до відкритих дверей.
– Джонні?
Жодної реакції.
– Джонні?!
Пілот продовжував завзято вимахувати руками.
Лейтенант глибоко зітхнув. Потім простягнув руку над головою Джонні і клацнув тумблерами. Двигун загудів, набираючи оберти. Джонні Брукс з криком підскочив на сидінні, закрутив головою і, побачивши Дадсона, незграбно стягнув з голови шолом, щось натиснувши всередині.
– Ми кудись вилітаємо, сер? – швидко запитав він.
– Я ні, а от ти дійсно незабаром вилетиш і, здається мені, дуже далеко! Коли ти встиг начинити шолом своїм плейєром?! – Дадсон вимкнув двигун.
Руки Джонні розгублено завертіли шоломом.
– Це лише маленька дрібничка, сер, я просто...
– Ми потім з цим розберемось, – відрізав Дадсон. – Запроси інформацію на Джона Сендела.
– Так, сер, – пальці Джонні винувато забігали по клавішах бортового комп'ютера...
Коли через дванадцять годин Дадсон зайшов до лікарняного намету, майор Сендел сидів на ліжку і за вимогою лікаря, що його оглядав, піднімав і опускав руки. Обличчя Сендела було чисто вибрите і ще трохи втомлене, але очі весело блищали. Майор відразу помітив Дадсона, їхні погляди зустрілись. Сендел прочитав в очах лейтенанта здивування й повагу, якої не помічав раніше. А Дадсон ледве не розкрив рота, вдивившись в очі майора. Очі були абсолютно чорними! Принаймні Дадсону так здалося. Очі були якимись старими, похмурими і... страшними...
"Як я не помітив цього раніше ?"– здівувався лейтенант. Він підійшов ближче. Лікар повернувся до нього.
– Він здоровий. В нього дійсно сильний організм. Ще, звичайно, потрібен деякий режим, кілька тижнів відпочинку від усієї цієї... війни. Ви знаєте, через що йому довелось пройти? – лікар Жак Фермі понизив голос до шепоту.
– Здогадуюсь, – Дадсон глянув через плече лікаря на Сендела. Той лежав, замислено розглядаючи стелю. – Якщо ви закінчили свої справи, Фермі, то збирайте сувеніри – за годину ми вилітаємо звідси.
Лікар кивнув і вийшов з намету. Лейтенант підсів до ліжка.
– Ви... Ви вже шість місяців вважаєтесь загиблим. Весь цей час ви були тут?
– Так. Канікули затягнулись.
– Кого ж ви зустріли на острові? Ми крім вас не знайшли нікого.
– Кого зустрів? Ворогів, звичайно. Хто тут міг бути ще крім них і двох наших гелікоптерів... Один з яких вони збили...
– Так, звичайно, острови не заселені, але ж... Нам відомо, що на островах діяв добре організований загін повстанців. Ви мусили зустріти їх за ці шість місяців, – Дадсон раптом помітив, як по обличчю співрозмовника ковзнула і відразу згасла посмішка. – Чому ви смієтесь?
– На островах не було і нема ніяких повстанців, – тихо і повільно промовив майор.
– Що значить нема? Ми перехоплювали шифровані радіограми ворога з цих островів. Повідомлялось про знищених солдатів, підірвані склади і... – лейтенант раптом замовк і округленими очима тупо дивився на людину, яка вийшла з джунглів півтора дня тому. – Ви хочете сказати, що все це...?
Джон Сендел подивився на нього своїми чорними очима і знову відвів погляд.
– Так... Я не нудьгував...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242752
Рубрика: Нарис
дата надходження 22.02.2011
автор: Corvin