Лице наблизилось з неймовірною швидкістю і вдарило по свідомості Джона Сендела страшним ревом і пекельним вогнем. Він був майже готовим до цього, але прокинувся, важко дихаючи...
О пів на шосту ранку, виходячи з дому, полковник зіткнувся в дверях з великою людиною у військовій формі. У цього чоловіка були зелені очі і сигара в зубах. Широке обличчя говорило про сильну волю, рішучість та обережність водночас.
– Вітаю. Ви, мабуть, Стів Джорімел? – Сендел уважно вивчав лице незнайомця.
Той, вийнявши сигару з рота, оглядав Джона з ніг до голови і зупинився на очах.
– Так. З ким маю честь познайомитись?
– Джон Сендел.
– Ви брат Флори?! Але ж ви... Але ж вас...
– Як бачите ні. Ще побачимось, – полковник усміхнувся, махнув рукою і вийшов з будинку. Джорімел дивився йому в спину, глибоко затягнувшись сигарою.
Йдучи до вулиці, Сендел побачив біля будинку чорний "Порш" у пилюці і здивовано підняв брову. Сонце тільки висунулось з-за горизонту, залишаючи на вікнах машини слабкі бліки.
Полковник чомусь подумав про Японію. Злегка примружуючи очі від сонця, він рушив на схід за місто.
Поміж секвоями і карликовими соснами гуляв вітер, приносячи пісок з пустелі Хіла. Однак цей маленький хвойний парк був дбайливо доглянутий.
Джон тихо пройшов по кам'яній доріжці і зупинився перед великим будинком в японському стилі. Він закрив очі, намагаючись усвідомити, що все це значить для нього тепер.
Сендел відкрив очі і прислухався. Звук долинув не з дому. За хвилину з-за рогу будинку з'явився старий мексиканець з палицею. Він помітив полковника і насупився. Потім примружив старі очі і раптом закричав іспанською:
– Сили небесні! Джоне! Хлопче! Ти все–таки повернувся! – він випустив свою палицю і швидко пошкандибав Джонові назустріч.
Сендел обійняв його за плечі.
– Здрастуй, Сорбо, здрастуй. Як бачиш я тут, – Джон знову подивився на дім перед собою. – А де Кацутакі?
Сорбо підібрав свою палицю і поплескав полковника по спині, підштовхуючи його в дім. Він мовчав.
Вони сиділи в домі на циновках і снідали.
Джон підніс до обличчя маленьку чашку зеленого чаю і вдихнув його аромат на повні груди. Йому раптом здалося, що йому десять років, а перед ним сидить не старий доглядач Сорбо, а його вчитель Кацутакі.
– Ти не відповів мені, Сорбо. Де сенсей?
Сорбо поставив чашку і зітхнув. Потім він підвівся, підійшов до стіни і розсунув паперову ширму. За нею відкрився великий тренувальний зал. Сорбо глянув на Сендела і зайшов всередину. Джон догнав його і пішов поруч.
– Він поїхав, – озвався мексиканець.
– Куди?
– В Японію.
– Чому?
Сорбо знову помовчав, зітхнув.
– Ця війна, Джоне... Війна хоч і не з Японією, але зі Сходом. Розумієш? Зі Сходом, – старий доглядач зупинився і глянув на полковника.
Сендел дивився прямо перед собою. Його вилиці рухались, а очі були звужені.
– Його змусили виїхати, тому що він японець?
– Не зовсім так. Люди почали уникати його, ставитись вороже... Це підсвідомо, ти ж розумієш. Він просто нагадував їм тих, з ким іде війна...
Один підліток, – Девід Файдер, дізнавшись про загибель свого старшого брата, зібрав своїх ровесників і вночі вони закидали цей дім камінням. Кацутакі звернувся в поліцію, але там сказали, що допомогти нічим не можуть. Одним словом, коли Кацутакі почув про те, що ти пропав безвісти, він залишив на мене дім, наказав добре доглядати сад і поїхав, – Сорбо замовк, замислено розглядаючи найкращі зразки східної холодної зброї, що висіли вздовж стін тренувального залу.
– Він не сказав, де його можна знайти? – похмуро запитав Сендел.
– Ні. Він сказав тільки одне, – мексиканець хитро примружився. – Він сказав: якщо Джон Сендел повернеться, скажи йому, що він може взяти ось це, – Сорбо показав рукою на щось за спиною полковника.
Навіть не озираючись, Джон Сендел знав, що в нього за спиною. Він повільно повернувся.
Там на стіні висів катана – довгий японський меч. Сендел дивився на нього кілька секунд. Тоді підійшов і обережно зняв його зі стіни обома руками.
Меч був у піхвах з дуже міцної чорної шкіри. Такою шкірою була вкрита і ручка меча. Кругла з кривими прорізами гарда блищала холодним срібним полум'ям. Це срібло не тьмяніло вже кілька століть...
Очі Сендела заблищали у відповідь. Він не втримався від бажання і обережно потягнув меч і піхви в різні боки. Без єдиного звуку з'явилось дзеркальне лезо. Сенделу здалося, що повіяло холодом і ураган з силою промчав по закутках великого залу. Древньою японською мовою на мечі було висічене його ім'я: ЯМАКАДЗЕ.
Навіть вчитель Кацутакі не знав, скільки років цьому мечу, але на світі не було нічого твердішого, гострішого чи швидшого...
В цього катана не було пари – Кацутакі не був самураєм. Він був ніндзя...
Сендел сховав меч в піхви, глянув на Сорбо і посміхнувся. Так... Сама доля замість вчителя здійснила обряд посвяти. Учень залишився живий і повернувся...
...Вони стояли на маленькій терасі біля дому. Сонце піднялось вище, але тут панували тінь і прохолода – гігантські секвої звісили свої лапи над входом.
Джон зійшов по сходинках, трохи відійшов по кам'яній доріжці і озирнувся. На терасі, спираючись на палицю, стояв старий доглядач Сорбо і сумно усміхався.
Сендел махнув рукою і замислено глянув на свою другу руку, яка стискала катана.
– Ще одне, Сорбо: мабуть, я позичу твій плащ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243212
Рубрика: Нарис
дата надходження 24.02.2011
автор: Corvin