…
А далі що? Забудеш?
Мине, пройде, вполюєш?
Чи мо' не буде жодної хвилини,
Щоб ти не відчувала дотику клітини?
Все те ж. Перон, вагон...
Валіза, книга, застрелений півсон.
Грім, гуркіт, шелест слів,
Пакунок, де закутаний ним гнів.
Ці межі, кордони, канони.
Вони не знають для чого закони.
Окуляри, шнурок та підбори.
Веснянки, підведені брови...
Газети, об'ємні макети...
Ті ж самі набридливі шкети.
О Боже, ну де ти?
Ще довго так гумкою терти?
Приходь, залітай, припливай!
Тільки щоб не кричати "стривай"...
Щоб просто, наївно та тепло.
Знаєш, як в фільмах, що ретро.
Давай, кажи як? Де? І коли?
А хочеш, мовчи... Чи то подзвони.
Я буду щось робити, щось німе палити.
Сидіти, дивитись, кусатись, любити.
Багато плювали. Багато кричали.
А понту? Тільки й того, що голос зривали.
Не хочу так. Я хочу краще.
Мені не зрозуміти... Та і... Нащо?
Ти пробач за ці листи...
Цю сторінку, мабуть, ти порви.
Хоч ні. Ти залиши. Нехай побуде трохи.
Це ж весело... Сміятись... Що ти.
2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243252
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2011
автор: Вона Катя