Мабуть так божеволіють, так безглуздо, так поступово, повільно,
Хворіючи пристрастю до колекціонування місячних бліків,
Наче птахи, до зречення вільні, у німому про фауну фільмі,
Снують нитки дощів, так тихо, і нема голосів, ні зойків, ні криків…
Гострі крила позичивши в ластівки, щоб розтинати простору соти,
Дістатись до міста, що закурене снігом і лузгою з насіння,
Обігнавши скажений червоний трамвай і рвучи тролейбусні дроти,
Розуміючи, сенсу нема, ані уже від безумства спасіння.
Заради торкань до подиху твого за голосом варто летіти,
Тільки біллю лікується біль від цілунку у пульсуючу скроню,
Я досипала в вісімку пил, щоб довше могти за тебе молитись,
Аби встигнути, аби не впасти, божевіль перетнувши кордони.
Мабуть так… Це безглуздя. Та краще безумств не цуратись допоки
Для нас, ізоморфних, відведене в просторі місце й відміряно час,
Закодовані зорями,- стрімкі кровотоки у наших аортах!
Ну а потім - сльота, а може навіть потоп від злив веснянИх по нас
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243260
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2011
автор: Лана Сянська