Джон пройшов до круглого столика в темному куті бару. За столиками майже ніхто не сидів – всі були в русі.
Спостерігаючи за рухами молоді, полковник раптом згадав про Дейлу. О, як вона танцює! Фантастично! Тепер вона танцюватиме з кимсь іншим... І Джон навіть не знав з ким. Хоча так, мабуть, і краще...
Сендел раптом побачив Кетрін. Вона працювала тут офіціанткою. Роджер дуже добре платив їй і любив, як власну дочку. Своїх дітей у нього не було.
Кетрін була невисокою чорнявою дівчиною з гнучким красивим тілом гімнастки.
Вона була наполовину індіанкою і, можливо, з Джоном її зблизило те, що він теж не був чистим європейцем. Його мати була родом з Гавайських островів.
Дівчина була йому чудовим другом, але він знав, що вона кохала його, майже не сподіваючись на взаємність...
Джон побачив її біля стійки. Білл Вуд щось сказав їй, махнувши рукою в сторону Сендела. Кетрін повернулась і, уважно вдивляючись в сутінки бару, рушила до темного кута, де сидів полковник.
Вона підходила все ближче й ближче і на її красивому смуглому обличчі з'являвся якийсь дивний вираз.
Нарешті, вона випливла з натовпу і сіла навпроти Сендела. Кілька секунд вони мовчки дивились одне на одного.
Очі Сендела заблищали. Він усміхнувся:
– Чому ти не кричиш: "О, Боже! Джоне, невже це ти?! Я знала, що ти живий!"?
– Мабуть, тому, що я дійсно знала. Такі люди як ти не зникають просто так...
– Невже? Я повернувся, бо згадав, що минулого разу не з'їв свою рибу. Сподіваюсь ти її не викинула?
Широка усмішка з'явилась на обличчі дівчини, і Джону здалося, що лише тепер вона остаточно переконалась, що це він, Джон Сендел, сидить перед нею і що він дійсно живий. Кетрін простягнула руку і скуйовдила його смоляне блискуче волосся.
– Якщо в людини так сильно змінюються очі, – зауважила дівчина, – значить вона дійсно пережила щось страшне, і ти мені про все мусиш розповісти.
– Це буде коштувати тобі смачної вечері, – Джон знову усміхнувся і весело підморгнув.
– О, звичайно! – Кетрін вискочила з-за столу і швидко вклонилась Джону. – Що будете замовляти, Сендел-сан? – пропищала вона серйозним тоном.
– Велику, велику рибу, – так само серйозно відповів Джон з японським акцентом, але все–таки не стримав усмішки, побачивши, як Кетрін задріботіла до стійки, кумедно вихитуючи крутими стегнами.
Сендел глянув у широке вікно бару.
Розпечене пустельне сонце перевалило через найвищу точку свого денного шляху і повільно спускалось до обрію.
Полковник заплющив очі і відкинувся на спинку крісла. У нього було ще багато часу...
Стівен Джорімел замислено вертів у руках свій стільниковий телефон. Він не випускав його з рук вже кілька годин. З того часу, як йому подзвонив кореєць. З того часу, як в його душі поселився страх...
Підсвідомо Джорімел сподівався, що телефон обізветься знову, хоча й знав, що їхню останню з корейцем розмову роз'єднала смерть...
Стівен встав з крісла, запалив нову сигару і почав швидко ходити по великій бібліотеці, глибоко вдихаючи дим.
"Що він сказав? Ніндзя! Людина у чорному плащі? Тут в Арізоні? У Богом забутому Тусоні? Маячня якась!..."
Джорімел знову затягнувся сигарою, вийняв її з рота і побачив, що його рука тремтить. Чорт! Такого з ним не було вже давно. Джорімел знав, що це. Це був симптом глибокого страху. Страху перед безпорадністю... Він, керуючи відділом, що займався розробкою найновіших та найефективніших видів зброї, знав, як ніхто інший, що таке ніндзюцу, і що приховують в собі люди, які володіють цим смертельним мистецтвом.
Джорімел нервово погасив сигару і знову сів у крісло. Він заплющив очі і спробував заспокоїтись, але безліч питань роїлось в його голові:
"Чи це справді, ніндзя? Якщо так, то хто послав його? Хто і як дізнався про те, що він працює на Корею? Де тепер остання партія "Кондорів"? І що тепер, чорт забирай, робити?..."
Одне Стівен знав точно: це не ЦРУ. І це трохи заспокоювало його. Якщо б це були вони, то він вже не сидів би у своєму кріслі і не курив дорогі сигари. До того ж ЦРУ ніколи серйозно не ставилось до ніндзя.
Чиїсь руки раптом лягли на плечі Джорімелу, і він, здригнувшись, злякано озирнувся.
Це була Лейсі у своїй сексуальній уніформі простої служниці.
– Що з тобою?! Ти такий напружений...
Вона обійшла крісло, обхопила колінами його простягнуті ноги і спокусливо зазирнула Стівену в очі.
– Твоя дружина поїхала на вернісаж. Що скажеш? – Лейсі підняла ногу і торкнулась оголеним коліном його щоки.
Джорімел втомлено усміхнувся, повернув голову і поцілував її стегно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243691
Рубрика: Нарис
дата надходження 27.02.2011
автор: Corvin