Ти – мій

Ти  –  мій
«Ти  –  мій»  -,  як  довго  не  могла  сказати  тобі  цього.  Коли  за  вікном  дрібно  йшов  срібний  дощ,  а  тополі,  тихо  журячись,  хлипали  –  я  мріяла  про  тебе.  Бурхлива  уява,  багата  фантазія  цвіли  пишним  цвітом,  створюючи  цілі  сади  рідкісних,  чаруючих  квіток  майбутнього.  Та  до  тебе  був  незліченно  довгий  час.  Чомусь  так  здавалось,  а,  може,  було  насправді?  Блакитна  вись  заворожувала  –  колір  небес,  колір  мрії  перед  похмурою  дійсністю.  Тоскно  і  солодко  водночас  ставало,  коли  дивилась  на  сонце,  яке  було  схоже  на  величезне  запечене,  рум’яне  яблуко.  І  мені  показувалось,  що  це  буде  твоя  посмішка,  така  ж  прекрасна,  немов  останній  відблиск  заграви  на  річці,  така  неповторна,  що  давала  лиш  спокій,  чи  саме  щастя.  Коли  розквітали  троянди,  то  мені  ввижалося,  що  то  так  моє  кохання  розквітне  з  тендітного  бутона  пишним  цвітом  вогненно-червоної  пристрасті,  але,  на  відміну  від  квіток,  моє  почуття  не  зів’яне,  не  згасне.  Сонна,  ледь  прокинувшись,  ішла  по  холодних  росах  і  гадала,  що  і  ти  мене  розбудиш,  як  тепло  після  льодяної  облоги,  втомлену  темінню  освітиш  шлях.  Коли  співали  пісні  солодкоголосі  птахи,  чулося,  що  то  даровані  долею  пророки  щастя.
Коли  дух  часу  шепотів  натхненно  овіяні  легендами  історії  кохання,  то  була  певність,  розповіді  ті  моєї  любові,  яка  наповнить  життя  сенсом,  сповнить  смарагдами  кристалічної  чистоти  вірності.  Густий,  молочного  кольору  туман  клубочившись,  давав  віру  в  те,  що  почуття  оп’янить  до  безпам’ятства,  крізь  його  пелену  можна  лише  буде  помітити  постать  милого,  всемогучу  пам'ять  пройденого  життєвого  відрізку  часу,  та  нечіткий  обрис  реальності,  а  й  більш  нічого.  Інколи  здавалось  щастя  ось  воно,  ось  воно  –  переді  мною,  та  воно  зникало  примарою  снів,  жалюгідним  обманом.
І  ось  ти  зі  мною.  «Ти  –  мій»  -  хочеться  сказати,  «ти  –  мій»  -  і  перебрати  ніжно  твоє  неслухняне  волосся  ніжно  –  ніжно,  як  вітер  пестить  польові  квіти,  гуляючи  вільним  степом.  Серце  б’ється  щосили,  як  птаха  в  клітці.  Радість  ллється  через  край.  Бо  почуттів  наших  імення  –  Вічність.  Ти  –  мій,  коханий.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243852
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2011
автор: Туманова Роза***