Розп’ята холодом, розхристана вітрами,
Проведена крізь стрій січних снігів-завій,
Нестямна і сліпа, бреде весна до храму –
Немовби десь прощають гріхи таких повій…
Главами схилені, дерева крайдороги,
Під вітром схлипуючи, кидають бруньки,
Змертвілі од сирітства, матері під ноги –
І реквієм над світом гроза у три руки
З громами в темну грає! А сліз нема дощами,
Бо витікли усі, запекши кров і біль,
І серця – мов нема... «Таких бо не прощали!» –
Курганами гарлає стокрукий смерч-бабій.
Камо грядеши, Мати?..
Піднявшись над Землею,
З усмішкою потойбік і світу, і людей,
Повітрям яко по суху – Господь із нею! –
Вона промінням Сонця до нас з тобою йде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244142
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.03.2011
автор: Богдан Ант