«Всім тим, хто бажає правди… Всім моїм співвітчизникам… Живим і тим, хто не дожив до цього плювка в вічі, всім полеглим за ту правду, якої так і не має…»
P.S. Видатний той читач, що навчиться бачити поміж рядків…
В цьому місті всі пусті… Ці вулиці не викликають нічого крім імпотенції… Тут плаче все: від вікон замизганих і запльованих будинків до затоптаної бруківки… Тут не йдуть теплі дощі – тут ллють радіоактивні чорнобильські зливи… Лише тут дозволений анальгін, і його жеруть всі, їдять, як яєчню на сніданок… А запивають не гарячим чаєм, а давно дохлими надіями… Ведуть виделкою не по тарілці, а по нервах та матріархаті… Читають не книжки, а дешеву бульварну пресу… І п'ють каву , на тому ж бульварі, з присмаком втраченої совісті… Тут не живуть, а повільно пробують вбити ниючий зубний біль, а потім той біль називають "життя"… Заселяють це місто не люди, або ж нелюди, але насправді - пацюки, брудні щурі із бридкими хвостами та інфіковані таргани, від яких позбутись не можливо. Вони повсюди – в метро, на тому ж бульварі, в дешевих (та не дуже) , генделиках, в крамничках з цигарками, в пристижних магазинах, в бібліотеках, які тут існують, але невідомо для чого, в школах, де навчають бути пацюками та тарганами, в провулках та на пішохідних переходах, на давно порваних шосе – скрізь! Над цим всім повисло ванільне небо, воно повісилось з очима самогубці, тепер воно мертве, над містом висить мрець – гнилий і смердючий, але його знімати ніхто й не думає, всіх мешканців це надихає, так би мовити – підвищує апетит…
Я б воліла про це все написати вірша, але не можу, бо воно не римується, але це не означає, що його немає, місто є, і воно реальне, це місто точно є, але всі навколо давляться впевненістю про те, що це побратим Ельдорадо, або ж того, чого практично не існує…
Я їх засуджую, навіть більше, напевно, я їх ненавиджу, хоча не «напевно», я їх точно ненавиджу, але я одна із них, я таке ж роздвоєння: наполовину пацюк, а наполовину тарган, я п’ю таку ж каву, і регулярно вживаю анальгін, але я бридкіша, навіть за ті щурячі хвости, тому що я наважуюсь мати крихту здорового глузду, і судити «пацюків» за те, що вони стали собою, чи вміють бути собою, чи просто через те, що вони саме такі, знущатись із щурячих забігів, і примхливо насміхатись, а потім і їх засуджувати своїм нерозбірливим почерком, у своїх погорілих нотатниках, хоча сама жодного разу не приймала в цьому участі… Біля моєї скроні постійно дуло, але воно там мусить бути… І я б за цей весь час мусила б зробити висновок, але ніяк не наважуюсь, хоча й знаю, що буде далі… Але я звичайний раб, просто через те, що народилась рабом, і мушу мовчати, шкрябатись із зав’язаним ротом…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244524
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.03.2011
автор: Mart.O.