Душа закута у кайдани.
Криваві сльози уночі.
Туман повільний і духмяний
Струїться стрічкою в мені.
Немає радощів і снів,
Життя похмуре, безпросвітне.
І очі сірі від дощів...
Троянди чорні. Непривітні.
І важко дихати уже.
Не можна стримать більше сліз...
По лезу йти. Та ще й з ножем.
І знати, що неспокій зріс.
І на межі. За що, чому -
То все відомо. Лиш не нам.
Вже чорні сльози по лицю
І рани глибші від кайдан.
І вже як тінь, а не людина.
І вже істота, а не Хтось.
Зникає музика чарівна.
Чогось ТАК боляче! Чогось.
І вже безвихідь прикипіла.
І невідомість приросла.
І часом хочеться, щоб тіло
На мить покинула душа.
І полетіла на хвилину
Туди, де спокій, чистота...
І щоб Його рука дбайлива
По голові погладила. Хоча б.
І щоб хоч трохи відпочити
І знов гармонію знайти...
Та свій неспокій приручити
І полетіти до землі...
І знову щоб було хоч трохи
Приємних і чарівних днів.
І знову дихати і мріять.
І спати інколи. Вночі.
А ВЖЕ як тінь. І не людина.
А ВЖЕ істота. А не Хтось.
ВЖЕ зникла музика чарівна.
Чогось ТАК боляче. Чогось.
2008 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245203
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.03.2011
автор: Sereniti_Flawia