Іноді, я думаю, що не витримаю. Не витримаю тиску від постійних порад, до речі – не доречних. Мені здається, що вони прямо зараз, в цю хвилину, розчавлять мене на мокре місце…
В такі хвилини в горлі, з`являється якийсь гіркий, колючий ком.. Він починає збільшуватися, пропихати свої колючки чим глибше у моє тіло… Я відчуваю смак крові, власної крові… Шлунок починає скорочуватися, мене нудить, зараз вирву.
Зазвичай – втікаю, мов скажена собака, біжу та не забуваю захляпати усіх скаженою слиною. Вибачте, інакше не можу – це надає мені сили відновитися…
Я дуже люблю свою дитину. Свою особливу дитину, особливість якої не хоче сприймати світ. Чомусь суспільство упевнене у своїй досконалості і зовсім не хоче приймати у свої ряди «не таких». Вони мабуть бояться їх знань, чи щось таке.
Нам від цього аж ніяк не легше…
Щоденно чую: «Поясніть йому», «Може ви з ним не говорите», «Куди мама тільки дивиться», «Він якийсь не такий». Ці фрази, окремі букви літають перед уже скаженими очима, відштовхуються від темряви і знову, з ще більшою силою мчать на мене. Букви звучать в різній тональності, одна різко пищить інша навпаки – тихенько проскрипить… Ось тут, я починаю плюватися в’їдливою слиною так, щоб та слина роз’їдала наших нападників так, щоб більше не хотіли нас чіпати. Після усього цього, можна сказати – буденного ритуалу, починаю втікати міцно тримаючи свого хлопчика за руку…
Його очі… Небесної краси, навіть пахнуть небом. Вони вгамовують лють, бажання помсти, бажання вбити. Я навчилась розуміти його по очах…
Зазвичай, все так і відбувається: захищаю, нападаю, втікаю. Вже ввечері повним до краю заповненим серцем слізьми, лягаю спати. Довго не можу заснути, чую голоси із звиклих фраз, відчуваю смак крові у роті… Потім, бачу очі, що пахнуть небом…
… Мамо… Мамо… Не плач. Не треба плакати, усе добре. Я щасливий. Не гнівайся на людей, вони багато чого не розуміють. Прощай їм. Я люблю тебе… Я дуже люблю тебе…
І я дуже тебе люблю, Мій Ангел...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246143
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.03.2011
автор: Ярина Яра